Одразу скажу — анітрохи не шкодую. І хай усі знають, дурень ти кінчений. Уся в не собі, я кинула сумку з речами під диван у залі й, мов підкошена, вийшла на вулицю. Вітя все ще грався у дворі. Я завернула за куток будинку й просто пішла подвір’ями, взагалі не розуміючи, що робити далі і як жити. У будь-якому разі треба було десь переночувати. З купи варіантів вибрала — поїхати до Таньки (це моя подруга, вона працює адміністратором у невеличкому готелі, і тієї ночі була її зміна). Так і зробила: взяла таксі, дорогою подзвонила їй, сказала, що скоро буду. Як я взагалі не ревіла — не розумію. Ані сльозини. Навіть самій дивно...
