Курортні витівки сестер (ОПОВІДАННЯ)

Віко, віддай негайно! – пролунав крик за стінкою.
Андрій здригнувся і машинально обернувся назад, поглянувши на тимчасову стінку з гіпсокартону, за якою тільки сьогодні поселилися дві дівчини, сестри. Слава Богу, що ніхто з відпочивальників не підозрює, що він чує все, що говориться в номері. Звісно, він не спеціально так зробив.
П’ять років він зі своїм катером їздив заробляти у районне селище під Євпаторією. Виходило непогано. А рік тому вирішив оселитися тут назавжди. Продав квартиру, купив розвалюху з ділянкою, і цього року до початку сезону встиг звести двоповерхову коробку будинку та залити фундамент під крило з номерами. Оцінивши результат, зрозумів, що, зводячи пару тимчасових стінок, можна вже зараз викроїти кімнату для відпочиваючих і кімнатку для себе з майбутніх холу та кухні.
Сказано – зроблено, тим більше витрати невеликі. Всередині номер виглядав, як належить: хороші шпалери, спліт, лінолеум на підлозі, санвузол з душовою кабіною, облицьований недорогою плиткою, нові меблі. Жодних претензій, живи, відпочивай.
Витрачений матеріал окупився стократно. Єдиний недолік – суттєва чутність із номера. Він уже звик, намагався лише не шуміти, та й відпочивальники в основному попадалися спокійні. Лише ці сестрички, мабуть, останні в сезоні (все-таки двадцяте серпня), щось не поділили.
– Віко, поклади телефон і не смій читати, – Андрій упізнав голос старшої, Світлани. Серйозна, спокійна дівчина, років двадцять два, двадцять три, шатенка з волоссям до плечей, носить окуляри, які їй зовсім не псують вигляд. Фігурка спортивна. Цього року закінчила університет. Молодша, хоч і схожа на Світлану, була повною протилежністю: непосида, першокурсниця, коротка зачіска, худорлява, рухлива, як ртуть.
– Та він і так лежить. На, подавися! Все одно, я вже все побачила, – зухвало відгукнулася Віка.
– Що ти собі дозволяєш? Зовсім чи що? Читати чуже листування!
– Подумай лише. Ми ж сестри. Я і так про тебе все знаю. Як і ти про мене. А те, що ви з Колею переписувалися у поїзді на ці теми, лише сліпий не помітив би. Ти вся перекрутилася на поличці…
– Віко!
– А що, Віко? Щоразу як щось, одразу Віко. Може, я тобі заздрю. Он у твого нареченого яка фантазія, довела тебе до… – вона, хихикаючи, процитувала: – Трусики наскрізь промокли, хоч бери та на сушку клади.
– Віко, перестань!
– Та не зважай… Колянчик молодець. Я завжди знала, що дорослі чоловіки — це круто, не те що твої приятелі, сопляки. Правильно, що за нього заміж збираєшся.
– Та в тебе ж в самої хлопець, мій ровесник, – уже спокійніше сказала Світлана.
– Колишній. Ні розуму, ні фантазії. Я ж кажу, що справу можна мати з чоловіками тридцять і старше.
Андрій посміхнувся про себе. Виявляється, з ним можна мати справу – йому було тридцять п’ять. А невгамовна Віка продовжувала:
– Свєто, скажи, страшно було в тамбурі зі спущеними шортами фотографуватися?
Світлана прямо таки розлютилася.
– Ти й це читала? Віко, я тебе вб’ю!
– Не вб’єш, ми ж сестри… На фото ти така задумлива, чи що. А голу я тебе сто разів бачила. Подумай лише, здивувала.
– Віко, досить! Закриваємо тему. Я поставлю пароль на телефон.
– Закриваємо, так закриваємо. Тільки пароль не став, а то знову забудеш. У тебе ж пам’яті на цифри нема. Та не сердься ти. Просто заздрю. Ти така смілива, сестричко. Я б ніколи не наважилася. Уяви, якби в цей момент хтось тебе побачив, як стоїш у спущених шортах з голою дупою? – судячи з зухвалих ноток у голосі, Віка трохи піддражнювала сестру, але в її голосі мелькала й щира заздрість.
– Все! Заткнися, я сказала. Безпардонна і нахабна! – Світлана, навпаки, розлютилася неабияк.
– Мовчу, мовчу. Просто я ще вчуся. Ти ж, мов моя вчителька, підказала дещо. Якби не ти, я б досі об шланг від пилосмока кицькою терлася… Пам’ятаєш, мабуть?
– Віко! – вигукнула Світлана.
Пролунав тупіт, і їхні двері грюкнули. Андрій виглянув у вікно. Вздовж будинку промчалася сміючись Віка, а Світлана, стоячи у дверях, грозила їй маленьким кулачком.
Він знизав плечима і всміхнувся: цікава парочка трапилася. Дуже й дуже цікава.
Але він навіть не підозрював, наскільки цікава парочка трапилася.
За два дні він знову став мимовільним свідком інтригуючого діалогу. Сталося це пізно ввечері, навіть радше вночі. Андрій ліг спати о десятій, бо на завтра потрібно було везти чотирьох любителів на ранкову риболовлю.
Дівчата щойно повернулися з прогулянки, втомлені, повні вражень. Не поспішаючи готувалися спати. Шуміла вода, поскрипували розбирані ліжка. Андрій ніяк не міг заснути. Дівчата йому не заважали, він звик до шуму за стінкою, просто буває так, що сон не йде і все, хоч трісни.
Невдовзі дівчата втихомирилися. За стінкою запанувала тиша. Він уже став засинати, коли його розбудив приглушений голос Віки.
– Свєто, а, Свєт, а що тобі Колянич зараз пише?
– Блін! Ти що, не спиш? Тобі яке діло? Спи!
– Ну скажи, не жмись. Щось таке, га?
– Не вигадуй. Просто доброї ночі бажає. Спи!
– Не бреши, Свєтко. Я ж не дурна. Ти труси зняла. І чотки нефритові сьогодні купила. Це він тобі сказав, так? Купила, а ввечері гарненько вимила… А! Я зрозуміла, ти з собою в ліжко взяла. Свєтко, ти що, зараз з ними? Ні фіга собі! Ну, Колян.
Сон з Андрія як рукою зняло, він навіть підвівся на ліжку. Цікавенько дівки розважаються. Оце сестрички! А допитлива і цікава Віка продовжувала добивати Світлану своїми здогадками.
– Свєто, а, Свєт! Скажи, чотки зараз там?
– Віко, спи!
– Сплю, сплю. І так усе зрозуміло. У тебе ліва рука під простирадлом, хоч ти й повернулася на бік.
Свєта розсудливо промовчала, і на деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хвилин п’ятнадцять нічого не було чутно. Андрію навіть здалося, що крізь стінку долинає сонне дихання однієї з сестер. Але, виявляється, здалося… Неочікувано пролунав шепіт Віки.
– Свєто, а ти зараз чотками двигаєш потихеньку? Так?
Голос молодшої переривався. В ньому чулося збудження. Свєта не відповідала. Голосом, що тремтів від хвилювання, Віка уточнила:
– Я бачу, як твоя рука рухається. Ледь-ледь, але рухається…
І Свєта поступилася, відгукнулася. Роблячи великі паузи між словами, трохи задихаючись, промовила:
– Вони були майже повністю в мені… І я тягну їх, витягуючи по одній кульці… Повільно… Щоб кулька обов’язково ковзнула по верхній точці… – вона спіткнулася, глибоко вдихнула і продовжила: – Наче… Наче це Коля робить своїми руками…
Останні слова вона вимовила нерозбірливо, Андрій швидше здогадався про них, ніж почув. А Свєта ще щось пробурмотіла і раптом тихенько застогнала, скрипнувши ліжком. Кінчила.
– О! Свєтко! – задихаючись, відгукнулася Віка. – Ви з Колею такі розпусники! Я більше не можу! Я в душ!
Босі ноги стрімко прошльопали по плитці. Андрій перевів подих і дістав із трусів напружений член. На сьогодні вражень йому вистачило з лишком…
На жаль, протягом наступних п’яти днів нічого цікавого почути не вдалося. То дівчата ні про що таке не говорили, то він був зайнятий — кілька разів возив рибалок на вечірню ловлю і повертався дуже пізно, коли сестри вже міцно спали.
Якось промайнула фраза, що Свєта на прохання свого нареченого гуляла ввечері на набережній без білизни, в одній сукні, але, видно, дівчата все обговорили ще раніше, і жодних подробиць Андрій не почув.
Йому «пощастило», коли до від’їзду дівчат залишалося два дні. Як завжди, сестри ввечері гуляли на набережній і перед сном заговорили про коротеньку екскурсію до місцевих солоних озер. Схоже, вони їздили туди вдень. Свєта, як і багато курортниць до неї, стала жертвою безсоромного розіграшу місцевих хлопчаків. Один шмаркач майже зірвав із неї верх купальника на очах у решти групи. Непосидюча Віка взялася з’ясовувати у сестри, чи написала вона про це Миколі. Свєта, думаючи відкараскатися від набридливих розпитувань, відповіла, що написала.
– І що він? – із жадібною цікавістю спитала Віка.
– Що, що. Нічого. Посміявся і все, – відмахнулася Свєта.
– Не бреши! Я все прочитала, коли ти була у ванній, – не витримала молодша. – Він попросив тебе вийти голою у двір, коли я засну, і сфотографуватися. Ти підеш?
Андрій подумав, що Свєта зараз вибухне, накричить на сестру, але помилився. Старша лише приречено зауважила, що Віка невиправна.
– Так ти підеш чи ні? – продовжувала допитуватися та. – Давай за пів години. Андрій, коли вдома, у цей час завжди спить. У нього світло не горить. Вичекаємо пів години — і все. А я тебе підстрахую.
– Ні, – рішуче відрізала Свєта. – Якщо я й наважуся на це божевілля, то тільки коли ти міцно заснеш. Не раніше.
– Яке там божевілля. Згорнула за ріг і фотографуйся, скільки влізе. Ніхто й не побачить…
Віка мала рацію. Глуху бічну стінку будинку і високий цегляний паркан сусіда розділяло метрів два. Виходила така вузька щілина з бетонною доріжкою, закрита від сторонніх поглядів з усіх боків парканами, стінкою та аркою дикого винограду. Справді, фотографуйся — не хочу, в якому завгодно вигляді.
Мабуть, Свєта зробила відповідну гримасу, бо Віка після паузи поступливо сказала:
– Все, все, я зрозуміла. Вважай, що я вже сплю і бачу сни. Мене й з гармати не розбудиш.