З відчиненого вікна в аудиторію накочував п’янкий запах весни. Яскраве південне сонце грало на партах. Але Марійка лише досадливо насупилася. Сьогодні залік з вищої математики, і вона засіла над третьою задачею. Ніяк не могла збагнути, як до неї підступитися.
— Марійко! Ковальчук, допоможи! Розв’яжи задачу! Потопаю! — долинув обережний шепіт збоку.
Вона невдоволено обернулася. Станіслав Микитюк простяг свій білет, дивлячись благальними очима. Марійка категорично похитала головою, навіть не глянувши на його завдання. От халепа! Збив із думки. Сам хай виплутується.
Станіслав — симпатичний хлопець, перевівся на їхній факультет з юридичного, втративши два роки. Він міг собі дозволити вештатися в універі хоч до старості. Батьки забезпечували, та й сам він якось крутився, з’являючись на заняттях час від часу. Серед Марійчиних одногрупників він виразно виділявся, спілкуючись із ними зверхньо, наче з дітлахами. Дехто з дівчат на нього задивлявся, але Марійка знала, що такі хлопці не для неї, і ілюзій не будувала. Була б вона яскравіша — а так… Він би й не згадав про її існування, якби не залік.
— Ковальчук, рятуй! — нахабно зажадав Станіслав, дивлячись на неї.
Марійка знову похитала головою й відвернулася, нарешті придумавши, як розв’язати задачу. Нашкрябавши кілька рядків формулами, вона подалася до викладача «здаватися».
— Дарма ти так, Ковальчук. Пошкодуєш, — долинув їй услід голос Станіслава.
Марійка, не обертаючись, знизала плечима, хоча всередині здригнулася — було в його словах щось таке… неминуче.
Відповівши на додаткові питання й отримавши заповітний підпис у заліковці, вона вийшла в коридор. Початок покладено — перший залік цієї сесії є! Майже слідом за нею вискочили Оленка й Наталка й одразу збуджено заторохтіли, розповідаючи, які завдання їм дісталися. Дівчата вирішили відзначити перший успіх, випивши кави в літній кав’ярні неподалік.
Розраховуючись за еспресо, Марійка виявила в сумці підручник, про який геть забула.
— Ви йдіть, я ще в бібліотеку забіжу, — попрощалася вона з подружками.
— Марійко, ти ще й підручник брала? Ти ж на всі заняття ходиш? — здивувалася Оленка.
— А ти думала, як воно бути відмінницею, Оленко? Тільки так, — засміялася Наталка. — Гаразд, Марі, бувай.
— Бувайте, — відгукнулася вона, вертаючись в універ, уже шкодуючи, що піддалася на цю дурнувату каву.
Грошей обмаль, а скоро й за кімнату платити, і спідницю нову треба. Оленці з Наталкою добре — вони місцеві. А коли ти з області, то клопотів значно більше. Їй ще пощастило: мама знайшла їй кімнату, яку здавала тихенька бабуся, підзаробляючи до пенсії, та ще й продуктами підкидала. А в решті — крутись сама, як знаєш.
Вийшовши з університету й трохи постоявши на зупинці, Марійка вирішила пройтися пішки. Додому не хотілося, й хоча сонечко сховалося за насунутими хмарами, їй кортіло прогулятися, ні про що не думаючи.
— О! Ковальчук, яка зустріч! Сідай, підвезу. Тобі куди? — біля тротуару зупинилася машина, і, грюкнувши водійськими дверцятами, перед нею постав усміхнений Станіслав.
Марійка мимоволі окинула його машину поглядом. Свіженька іномарка, спортивного вигляду. Явно недешева. Батьки добре забезпечили хлопця.
Вона мовчки зробила крок убік, намагаючись обійти його. Станіслав розкинув руки, перегороджуючи їй шлях.
— Та покинь, Марійко. Не сердься. Розізлився, бовкнув зі злості. Давай підвезу.
Марійка знову спробувала його обійти, та він не пускав, заступаючи дорогу. Зрештою, збоку їхня тупанина виглядала кумедно, й вона здалася, ступивши до машини. Надмірно ввічливо Станіслав відчинив перед нею дверцята, й вона провалилася в м’яке сидіння.
В автомобілі було затишно. Неголосно грала музика, приємно пахло. Станіслав різко стартонув, вливаючись у потік машин.
— Ти молодець, здала ще й найпершою. А я не здав. Викладачка з матану сказала — на перездачу, після сесії. Як я її не вмовляв — ніяк. Ну то й добре, прорвемося. Не вперше. Тобі куди?
Марійка назвала адресу й відкинулася на пружну спинку сидіння. Станіслав присвиснув.
— Нічого собі. Далеченько. Авжеж, на побачення їдеш? — і тихо засміявся. — Ну, хвилин за двадцять будемо.
За якийсь час він різко звернув, і незабаром за вікном замиготіли приватні будинки.
— Здається, ми не туди звернули.
— Не бійся, Ковальчук. Просто об’їдемо затор.
А ще за п’ять хвилин будинки скінчилися, дорога потяглася між пустирями та поодинокими деревами. Незабаром Станіслав звернув на ґрунтівку й під’їхав до невеликої березової гайки.
— У мене справа є невеличка, інтимна, можна сказати, — хмикнув він. — Ти поки вийди, прогуляйся по свіжій травичці. Квіточок назбирай. Он скільки кульбаб повилазило.
Він зник за деревами. Марійка озирнулася. І справді, серед молодої трави жовтими плямами вигравали галявинки кульбаб. Над ними літали перші метелики й клопітливо дзижчали поодинокі бджілки.
Вона вийшла з машини, потягнулася. Тут з’явився усміхнений Станіслав, граючись ключами з брелоком сигналізації.
— Не засумувала за мною? Чого ж ти жодної квіточки не зірвала?
Він натиснув брелок, і машина відгукнулася клацанням замків. Скло водійських і пасажирських дверцят поповзло вгору. Марійка з подивом глянула на нього.
— Так, Ковальчук. Так! Трохи я тебе підманув. Завіз на пустир, щоб покарати. Ти зрадила студентську солідарність. А так не можна, Ковальчук. Забула, чи що: сам гинь, а товариша врятуй?
Він говорив рівно, без злості, все ще весело усміхаючись. Раптом у його руках з’явився ніж. Підняв із землі суху гілочку, Стас швидко нарізав її на дрібні шматочки.
— Дивись, Ковальчук, гостренький. Боляче буде, якщо штрикне, правда ж? — він знову усміхнувся і недбало кинув. — Роздягайся!
Його поведінка нагадувала якусь виставу, настільки все виглядало нереальним. Сонце, зелена трава, кульбаби, усмішка на його обличчі — і цей наказ. Вона мимоволі відступила назад.
— Ковальчук, — байдуже, навіть із нудьгою промовив Стас, шматуючи другу гілочку. — У тебе два варіанти. Перший — ти роздягаєшся і віддаєшся мені добровільно, роблячи вигляд, що хотіла цього все життя. Згодься, місце дуже романтичне, навіть сміття майже нема. А потім я з комфортом відвезу тебе додому. — Він зробив паузу. — І другий варіант. Я беру тебе сам. Ти, звісно, опираєшся, і твій одяг рветься вщент. Обміркуй, як ти добиратимешся звідси додому в лахмітті. То що обираєш?
— Ти жартуєш? Тебе ж посадять?
— Та ні. Не посадять. Не забувай, хто ти і хто я. Це ще треба буде довести. Які шанси в селянки проти мене, моєї родини, подумай? А якщо ти ризикнеш чинити опір — то взагалі все простіше. Хатки, які ми проїжджали, бачила? Цей хутір невипадково зветься Веселим. Тут живуть цигани, алкаші, наркомани. Ти просто не дійдеш до маршрутки. Кілька разів ще зґвалтують, це як два пальці об асфальт, а то й у підвалі замкнуть для постійного користування, — він знову усміхнувся. — Сюди, знаєш, чистенькі дівчата рідко потрапляють. Для місцевих ти екзотика. Заґвалтують до смерті й десь тихо закопають.
Маша ніяк не могла повірити в реальність того, що відбувається. Стас був спокійний, упевнений у собі, як людина, яка навіть не допускає думки, що щось може бути не так, як він хоче. Вона не відчувала відкритої агресії, але водночас його байдужа впевненість пригнічувала. Ноги зрадницьки підкосилися, і вона мимохідь притулилася до машини.
— Ну, звісно, можеш покричати чи навіть спробувати втекти… На підборах, по полю. Втікай, розвесели мене, — він глянув на неї, прикидаючи, чи справді вона настільки дурна, щоб зважитися на ці безглузді дії. — Гаразд, Ковальчук. Я зрозумів. По-доброму ти не хочеш.
Стас швидко зробив крок до дівчини, спритно схопивши її за плечі, розвернув до себе спиною, щільно притиснув. Вона смикнулася, але відчула дотик ножа до шиї, правда тупим боком леза.
— Ну, з чого почнемо? Зверху? — він провів обухом ножа по кофтинці через груди. — Чи спідниці? — кольнув її через спідницю в стегно.
Марійка злякалася. Це було сказано так спокійно, що їй стало дуже лячно.
— Пусти, я сама, — ледь витиснула вона пересохлим голосом. Стас, сповільнивши, забрав руки. Повернулася до нього й із ненавистю дивлячись в усміхнене лице, потягнула кофточку догори. Табуйовані розповіді на paprikolu.net.ua. Стурбовано оглянулася, куди б покласти — не хотіла кидати на землю.
— Кидай на капот, а то забрудниться від трави. І поспішай, я й так довго з тобою возився.
Марічка, скипаючи від ненависті й безсилля, зняла спідницю. Роззувшись, стягнула колготки. Босі ноги кололися об траву, і вона знову взулася. Добре, що туфлі легко взувалися. Стас нудно стояв поруч, мовчки очікуючи, коли вона роздягнеться.
— Стасе, а тобі хтось казав, що ти сволота? – з презирством промовила вона, взявшись за застібку бюстгальтера.
— Казали, і багато разів. А що поробиш, якщо це правда, – він усміхнувся й кивнув, підганяючи дівчину.
Марійка відвернулася, розстебнула бюстгальтер і, не дивлячись, кинула його до решти одягу. Розмірковуючи, через силу стримуючи сльози, зняла трусики, принизливо нагинаючись. Мелькнула думка – добре, що сьогодні на ній найновіші трусики, не затерті від прання. Так і завмерла спиною до нього, миттєво вкрившись мурашками. Сонце, сонцем, але голій було прохолодно.
— От і все, а ти боялася. Банальна фраза, але іншої в голову не прийшло, – почувся насмішкуватий голос Стаса. – Повернися, чи що, а то твоя худа дупа не вражає. Давай, давай, вже пізно чогось соромитися.
Їй стало прикро аж до сліз. Мало того, що змусив роздягтися, так іще й насміхається. Вона різко повернулася, прикривши руками груди та лобок.
— Отакої, – протягнув Стас. – Опусти руки. Даремно соромишся, особливо й дивитися нема на що.
У пориві злості на цю сволоту Марійка опустила руки й з викликом вп’ялася поглядом у Стаса. Нехай ця скотина дивиться, теж мені.
— М-да, – протягнув він, із виглядом знавця розглядаючи її. – А ти знаєш, я був неправий. Ти нічого так… Без одягу виглядаєш значно краще. Груди гарні, хоч і невеликі, – Стас ненадовго замовк. – Але знаєш, усе одно не збуджує. Пройдись, чи що. Якось порухайся.
Марічка зіщулилася під його поглядом. І несподівано відчула, що вже не мерзне, може, адреналін так на неї подіяв.
– Нікуди я не піду, обійдешся. Роби, що хотів, чого тягнеш? – відрізала вона.
Стас знизав плечима, задумливо глянув униз.
– На землі, мабуть, колюче тобі буде. Обіприся об капот, чи що, – і розстебнув ширинку джинсів.
Побачивши його жест, Маша здригнулася, але вирішила не показувати виду. Хай швидше все скінчиться. Стала, як він сказав, сперлася об теплий капот автомобіля, виставивши
попку вперед. Заплющила очі. Стас підійшов і грубо схопив її за волосся, притискаючи грудьми до капота. Ногами розсунув їй ноги ширше. Різко втиснув у неї щось, явно менше за член. Маша з жахом відчула сильну вібрацію, що віддавалася по всьому тілу. Вона смикнулася, намагаючись вирватися, але він тримав її міцно.
– Ти, Ковальчук, зовсім дурна, якщо сподівалася, що я тебе трахну. Не смикайся, краще розслабся та отримуй задоволення.
– Скотиняка! Паскуда! Пусти! – вона продовжувала опиратися, відчуваючи, як підступно збуджується, як швидко наливається вологою її щілина.
– Ну, ну, Ковальчук, не обманюй мене. Тобі ж добре, я ж бачу, – Стас без зусиль утримував її однією рукою, другою безсоромно й уміло трахав вібратором, двигаючи його туди-сюди в щілині, під різними кутами, дістаючи найчутливіші точки.
Збудження накривало її, і Марічка не могла стримати стогін, почувши у відповідь задоволене хмикання Стаса. Сил вириватися вже не було, вона розпласталася на капоті, підкоряючись рукам Стаса, а ще більше – своєму дикому, незбагненному збудженню.
Через деякий час вона голосно простогнала і забилася на капоті машини, шукаючи руками, за що можна вчепитися. Стас відпустив вібратор, і той сам випав із мокрої щілини. Маша деякий час лежала на капоті розтріпана, все ще тремтячи. Потім знайшла в собі сили стати на ноги, що підгиналися. З ненавистю подивилася на свого мучителя.
– Задоволений, скотина?
– Ага, – усміхнувся Стас. – Вельми, але він ще більше задоволений. Подивись, він досі тебе хоче. – Стас показав на вібратор, що дзижчав у траві.
Марійка в серцях пнула по ньому туфлею. Пластиковий циліндр відлетів убік.
– Так, – сказав Стас, проводжаючи поглядом іграшку. – Отака вона, доля коханця. Отримала задоволення — і став не потрібний, можна викинути. Так чи не так, Ковальчук? – він, не чекаючи відповіді, пішов до дверцят водія. – Ну, чого стоїш, стрибай у машину, поїдемо вже. Одягнешся дорогою. І так багато часу витратили.
Як тільки вона з купою одягу в руках залізла в машину, він різко розвернувся і, набираючи швидкість, помчав назад. Марія, стукаючись об усе, що можна, поспіхом одягалася, боячись глянути на Стаса. Він тільки хмикав, коли вона зачіпала його.
Застебнувши блискавку на спідниці, вона подивилася у вікно. Виявилося, що він довіз її майже до дому.
– Висади мене тут! – Марійку трясло від пережитого.
Стас мовчки кивнув і зупинився. Вона хотіла вилізти, але він підхопив її за лікоть.
– Так, ще, Ковальчук. Захочеш повторити — звертайся. Ти класно кінчаєш, – і з насмішкою хмикнув.
Їй захотілося вдарити його, щоб збити цю пихату усмішку з нахабної морди. Вона підняла руку, але Стас недбало її перехопив.
– Не треба, Марійка, не бешкетуй. Будь слухняною дівчинкою, – і засміявся їй у спину, кинувши наостанок: – Спідницю поправ, вона в тебе перекрутилася.
Вона, ковтаючи сльози, зайнялася спідницею, а ззаду пролунав виск шин – Стас поїхав у своїй манері.
