Скільки я себе пам’ятаю — в моєму житті завжди був чоловік, на якого я могла покластися. У буквальному сенсі цього слова. Він був ідеальним у всьому: зовнішність, розум, кмітливість, азарт, харизматичність. Одним словом — ідеал. Але навіть у цього ідеалу були свої таємниці.
Я жила не зовсім звичним життям. Леді аристократичного походження, яку з дитинства привчали бути ідеальною в усьому: шахи, вишивання, підтримка розмов на політичні теми…
Скільки я себе пам’ятаю — мене все завжди дратувало. І я б утекла з дому найближчим часом, якби не наш дворецький. Так, він мені подобався, приваблював, але чим саме — я не була впевнена. У ньому була якась сила, сила притягувати до себе людей. Особливо — жінок. Вони буквально танули від одного його погляду. Здавалося — ще трохи, і вони зірвуть з нього весь одяг.
Я була ще юна. Але досить допитлива. Завжди спостерігала за ним здалеку. Ідеальним був не лише він сам, а і його робота. Слуги підкорялися йому беззаперечно, робота в особняку була виконана ідеально. Але все ж у ньому було щось, що лякало.
Полазивши трохи в батьковій бібліотеці, я випадково натрапила на гримуар, у якому йшлося... про демонів. Хто вони такі, що це істоти, але не було сказано, як вони виглядають.
— Щось сталося? — тишу кабінету порушив чоловічий голос.
— Боже! — я впустила книгу з рук на підлогу. — Ну навіщо ж так лякати?
— А хіба я вас налякав?
— Можливо, — відповіла я, нахиляючись по цікаву книгу.
— Хм…
Еліот ніколи не дивився на мене, як на людину. Намагався обходити стороною. Тому було досить дивно бачити його тут зараз.
Дворецький пройшов уздовж бібліотеки та сів в одне з батькових шкіряних крісел.
Не знаю, що на мене найшло, але я сіла навпроти нього й почала пильно дивитися в очі.
— Відповідайте, все ж мій вік вас бентежить? — це питання збило з пантелику навіть мене саму.
— Ні, анітрохи, — юнак усміхнувся звичною усмішкою й склав руки на грудях.
— Справді?
— Так. З чого ви вирішили, що мене так хвилює ваш вік?
— Тому що ви обходите мене стороною, — я усміхнулась, опускаючи погляд донизу, зрідка погойдуючи ногами, ледь торкаючись перського килима на підлозі. — Просто мені раптом так подумалося…
— Невже? Мені здається, що з'явитися цим думкам щось допомогло. Але зрештою, це не так важливо, — він примружився, недовірливо дивлячись на мене.
— Щось? Ні, це виключено, — все ще усміхаючись. — Самі ж розумієте, що мій вік багатьох відштовхує.
— Так, але я не входжу до їх числа, — співрозмовник прикрив очі, глибоко вдихнувши.
— Ммм..? — нерозуміюче схилила голову набік. Невже це правда?
— Мені не зрозуміти людей, яких вік може відштовхнути, — він трохи прочинив очі й подивився на мене.
— Можливо, вони належать до того стану людей, для яких велика різниця у віці вважається неприйнятною?
— Хай навіть і так. Мені байдуже на ці дурниці.
— Може скластися враження, що вам уже хтось подобається, хоч він і молодший за вас, — я уважно подивилась на дворецького.
Кілька секунд юнак серйозно дивився на мене, а потім усміхнувся куточками губ, поглянувши на стіл попереду.
— Усе можливо.
— Схоже, для вас це не надто приємна тема, — відчувши деяку ніяковість, мені довелося покашляти.
— Ні, якщо вам цікаво, я відповім. Спостерігати за вашою реакцією приносить мені величезне задоволення, — він закинув ногу на ногу й торкнувся підборіддя рукою, потираючи його вказівним пальцем. — Така людина, про яку ви говорите, у мене є. Тільки моє поняття "подобається" від вашого відрізняється.
— Відрізняється? І наскільки ж? — намагаюся тоном не видати зацікавленості.
— Суттєво. Як і ваша "любов". У сутностей, на кшталт мене, немає таких понять. Якщо чогось захотіли — взяли. За будь-яку ціну.
— Сутностей?
— Я — демон.
Кілька хвилин я не могла збагнути суть того, що він вклав у цю фразу.
— Так?
— Так.
Настала ніяковіла тиша, після чого я стрепенулася. Все одно не вірила.
— Отже, припустимо, ви сказали мені правду. Гаразд. Але повернімося до нашої розмови. Якщо ви демон, то заради бажаного вам доведеться укласти договір служіння на весь життєвий цикл? Це я так, для прикладу, — уловивши нерозуміння в очах співрозмовника, довелось додати: — Я це вичитала. У гримуарі.
— Ах, так. Кумедна книжечка, — він усміхнувся. — Збірка казочок для вас і вам подібних, — повернувшись до серйозності. — Що для нас життя? Нескінченна низка нудних днів. А тут — різноманіття. Однак хто ж знав, що все зайде надто далеко...
— Далеко, так…? — я встала з місця і підійшла до книжкової полиці. — Колись я читала, що люди шукають будь-яку вигоду за допомогою угоди з демонами. Але ціна завжди одна — душа. Це справді так? — провела пальцем по корінцях книг, ніби щось шукала.
— Як і люди, демони роблять усе для особистої вигоди. І для підтримання балансу. Власне, що ви намагаєтесь знайти? — я відчула, як він із щирим інтересом спостерігає за моїми діями.
— Свій щоденник. Колись давно я залишила його серед книжок так, що його не можна просто так помітити.
— Це все цікавіше й цікавіше. Як він виглядає? — дворецький підвівся з місця.
— У червоній шкіряній палітурці. Виглядає, як звичайна книжка, — відповіла, не задумуючись. — Він мав би бути на другій полиці. Або все-таки... на третій? — підняла голову вгору, розгублено дивлячись на книги.
— Давайте пошукаємо, — Еліот підійшов до шафи, оглядаючи скупчення книг, після чого потягнувся до третьої полиці.
— Ну що? Є щось схоже?
Демон витягнув кілька книжок, швидко їх переглянув і одну засунув назад.
— Ось ця. Вона? — він покрутив другу книжку в руках.
Я підійшла ближче й подивилася на книгу в руках у дворецького.
— Можливо, і вона. Можу я її взяти…?
— Звісно, — простягнув річ господині. — Це єдина книжка, що мене зацікавила.
Взявши книжку з рук дворецького, я відкрила її — на трохи пожовклих сторінках упізнала знайомий почерк і всміхнулась.
— Справді. Це він, той самий щоденник, який я так давно боялася відкрити...
— Розповісте мені щось цікаве? — юнак сперся на шафу долонею.
— А ви хочете це почути? — переглядаю сторінки, шукаючи щось певне.
— Так, звісно, — всім виглядом дає зрозуміти, що серйозно налаштований.
Я крадькома подивилася на нього, потім знову повернула погляд до сторінок.
— Добре.
— Візьму, мабуть, і я пару книжок на вечір, — повернувся до книжок, щось вибираючи.
Перегорнувши далі, я зупинилася на певному моменті, перечитуючи.
— Наче… знайшла.
— Ну, що там? — хлопець обернувся, заховавши одну книжку під пахву.
— Спогади… — відповіла, сумно посміхнувшись.
— Чому ви її шукали?
— Ви в курсі, що наш рід називали нащадками відьом?
— Можливо. А що тепер? Багато чого змінилося?
— Не надто. Або як сказати… У нашому роді з покоління в покоління передавалося певне відчуття самотності, порожнеча в душі так і залишилася.
— То чому ви її не заповните?
— Було б чим. Було б ким… — відірвавши одну сторінку, я підійшла до каміна й кинула її у вогонь, побіжно глянувши на дворецького і змовницьки усміхнувшись. — А ось цього тут бути не повинно.
— Леді, що там було написано? — співрозмовник підійшов до каміна, вдивляючись у полум’я, де вже догоряв аркуш.
— Вам процитувати?
— Якщо вам важко, то не варто. Мені просто цікаво, від чого ви тікаєте, викидаючи це у вогонь?
Я все так само мовчки опустила очі, збираючись із думками.
«26 листопада. Четвер. Цього дня до мене знову прийшли якісь дивні люди, твердячи, що я — не просто дівчина зі дивною тягою до наук. Вони казали мені, що я — відьма. І що протестантська церква вимагає моєї смерті — через спалення на вогнищі. Смерть, гідна мого статусу. Страта відьми.
Але за кілька днів цих людей знайшли в темних водах Темзи. Їхні тіла були обвуглені, наче вони горіли у вогні.
Чи було це збігом обставин, чи навмисним убивством — мені не дано дізнатися. Але тавро "відьми", яким вони мене нарекли того дня, досі зі мною — хочу я того чи ні…»
— Тепер зрозуміло, — усміхнувся куточками вуст, переводячи погляд на мене. — Забудьте, як страшний сон. У вас нове життя, вас оточують нові люди. Багато друзів і тих, хто став дуже близьким. Тепер те минуле — неважливе.
— Так, тепер це неважливо. Те, що було в минулому, — там і залишилося. Єдине, про що я шкодую — багато життів пропало даремно, без причини...
Настала ніяковіла тиша, в якій було чутно лише цокання настінного годинника.
— Отже, я засидівся. Час мені до своєї кімнати.
— Вже? Справді, як швидко летить час, однак.
— Так, — дворецький поправив краватку. — Вам теж треба відпочити. У мене є незавершені справи, а от ви... Не лягайте спати пізно. А то я можу передумати — і дістану ремінь.
— Покарання від вас? Звучить спокусливо. Тоді тим більше — раніше за вас спати не ляжу. Дуже вже цікаво, що ви будете робити.
— Ви справді така смілива? Я ж цілком серйозно можу це зробити, — не стримав посмішку й обернувся до мене.
— А хто казав, що мені бракує хоробрості, щоб комусь протистояти?
— Леді, — юнак нахилився до дівчини. — Бережіть себе і гарно виспіться. Хай вам насняться солодкі сни.
— Я. Не. Буду. Спати.
— Самі винні. Значить, вкладати спати буду сам. Ви будете спати в теплій вітальні чи у своїй кімнаті?
— А що, на вашу думку, на цей час найкраще?
— Я вважаю, що сон у вітальні пішов би вам на користь. Сьогодні топився камін, а аромат деревини тепер наповнив усю кімнату. Ви б міцно і солодко спали.
— Та вам би тільки мене спати вкласти...
— Це вам так здається. Я б не лише спати вклав...
— Я все одно не піду.
— Спробуємо ще раз. Якщо ви не ляжете... — він зітхнув і потягнувся за ременем на своїх штанах.
— Серйозно, я всього очікувала, але початку такого раннього стриптизу — точно ні. І справа навіть не в втомі... — подивилася на демона. — Можна попросити вас про послугу?
— Так, звісно.
— А от ви закрийте очі. І не відкривайте.
— Ні-за-що — дворецький підняв брови, намагаючись зрозуміти мої думки, але передумав і просто кивнув, заплющивши очі.
— Пам’ятайте, що відкривати очі не можна, що б я не зробила.
— Так, пам’ятаю, — опустив голову на спинку крісла, на якому сидів. — Я відчуваю вашу усмішку — це підливає масла у вогонь.
— Масла у вогонь? Досить дивне порівняння, — обійшла крісло й сіла на підлокітник так, щоб можна було дивитися демону прямо в обличчя.
— Інтрига зберігається, і з кожною секундою мені стає цікавіше. А ваша усмішка тільки більше насторожує.
— Чому ж насторожує? Я не задумувала жодного плану, як може здатися на перший погляд, — простягнула руку й спробувала прибрати неслухняне пасмо волосся на обличчі дворецького. — Усього лише вирішила перевірити, на що я здатна, якщо на деякий час забути про пристойність і етикет.
— От як? А це вже дуже цікаво, — нахилив голову на бік так, щоб навіть із заплющеними очима дивитися саме на дівчину. — Все у ваших руках.
Демон підійшов до мене впритул і, нахиливши голову, торкнувся губами куточка моїх вуст.
— Не можна дражнити демона, але, видно, це правило на вас не поширюється, — скориставшись моментом, вкусив за нижню губу. Але укус поступово перетворився на ніжний дотик губ до губ.
Від несподіваного вчинку дворецького пульс пришвидшився, довелося глибоко вдихнути. Очі спочатку широко розплющилися від здивування, я часто моргала, щоб прийти до тями.
— Схоже, що солодке я тепер теж люблю.
— Ще б не любити... зірвали мій перший поцілунок... — усвідомивши, що бовкнула зайве, демонстративно подивилася на наручний годинник, якого насправді не було. — Ой, як пізно вже... час спати...
— Я цього не знав. Якби знав — діяв би інакше. До того ж, такі ігри вже не іграшки. Але ви сміливо продовжували пустувати, — взяв мене за зап’ястя лівої руки. — Злякалися?
— Анітрохи. Хоча, мабуть, варто було б... — ледь усміхнулася. — Але з іншого боку, це було так… зворушливо, що я просто не втрималася від спокуси вас подражнити.
Дворецький підвівся, обхопив мою талію руками й, злегка натиснувши, притиснув мене до себе ще щільніше. Він скористався нагодою, обережно прикусив мою нижню губу. Опустив голову вниз і втулився лобом у мої груди, влаштувавши обидві руки на моїй спині. Він зітхнув на повні груди й стис тканину сукні в долонях, трохи відтягуючи її від шкіри, ніби намагаючись стягнути її зовсім.
— Маленька. Тому я візьму більше. Значно більше. Я якраз зголоднів.
— Сороміцькі дії ви робите, однак... — прошепотіла я, переміщуючи руки на плечі дворецького. — І все ж, дайте відповідь на запитання: наскільки більше ви хочете взяти? І що саме — мої емоції, моє тіло чи, можливо, мою душу? А може, все разом?
— Я не роблю нічого, що могло б вам зашкодити, — підняв голову й подивився мені в очі, ніби намагався знайти в них відповіді на всі питання. — Я візьму все, окрім душі. Вона мені не потрібна. Точніше, для задоволення потреби в їжі не підходить. Але поки — з вас достатньо поцілунку.
— Все ж, для вас я таки їжа? — побачивши, як дворецький хотів щось сказати у відповідь, я наблизила своє обличчя до його. — І все ж, мене це навіть не лякає, навпаки — змушує серце тріпотіти в передчутті… — прикривши очі, торкнулася губами його губ. — Було б чудово, якби ви були зі мною таким, яким хочете бути, не побоюючись, що налякаєте… — провела кінчиком язика по його нижній губі, але коли усвідомила це, відскочила й відвела зніяковілий погляд убік. — Пробачте… Н-не втрималася…
— Леді… Ви просто неповторні. Секс пристрасті на paprikolu.net.ua. Таких дівчат точно нема на всьому світі. Так відкрито говорити й діяти, не побоюючись реакції, — провів долонею по спинці вниз і повільно розстебнув кілька застібок, заскочивши під плаття й торкнувшись оголеної шкіри спини подушечками пальців. — У вас така ніжна шкіра, я хочу постійно її торкатися. А ваш язичок я відкусю — ви занадто часто ним користуєтеся. І, як бачите, ось тут я й впіймав спритну дівчинку.
— Ееее? Я н-н-не думала, що в-в-ви так ловко можете справлятися з жіночим одягом!
— А я не думав, що ви так ловко можете користуватися язичком.
— Я… я… я п-просто хотіла спробувати — як воно…
— І як? Сподобалося? Я не хороший, я поганий. Мені подобається завдавати біль. Мої методи покарання й помсти зовсім не такі, як звичайні. Я міг би вчинити інакше, але, думаю, вам це не сподобається. А потім ви мене зненавидите всім своїм великим і добрим серцем. Саме тому я поводжуся вкрай обережно.
— Я не така вже мала, щоб не зрозуміти очевидного. Але якщо ви все ж захочете залишитися осторонь — я прийму ваше рішення. І залишу свої почуття при собі до певного моменту.
— Ви впевнені у своїх почуттях? Ось в чому питання. А чи не ставили ви собі запитання, що демон може просто гратися з жертвою?
— Ставила, і не раз. Але якщо вам моя душа не потрібна, тоді я не так багато втрачу в цьому випадку. Лише почуття та емоції.
— Я звик, що жінка потрібна лиш для розваги, — опустив голову, косо глянув убік. — Але… мені це дещо набридло.
— Може, й мені вже час вас залишити в спокої. Принаймні на сьогоднішній вечір. Інакше… Та ні. Не важливо…
— Ви ж — ще дитина. А може, я не збираюся вас відпускати?
— Якби не збиралися — ви б не відпустили зі своїх обіймів…
— А це вже навіть мене дратує. — підвівся й швидко наздогнав мене, схопивши за руку. Смикнув до себе й по-хазяйськи поклав другу руку на мою талію, незадоволено дивлячись в очі. — Я можу бути розлючений і злий. Тоді мені стає байдуже на все й усіх — ось тоді краще не добивати мої нерви.
— Я гадала, що ви не вмієте гніватися.
— Вмію. Ви погано мене знаєте. — підчепив підборіддя пальцями й нахилився. — Мені набридла гра ролі хорошого.
— Значить, до цього ви все ж грали?
— Не зовсім так. Але так, — торкнувся губами моїх, міцніше притискаючи до своїх грудей.
— Оце й добре. — прочинила губи назустріч його вустам.
— Що дивного ви побачили? — провів кінчиком язика по верхній губі й посміхнувся.
— Ви — людина дивного настрою. Вас важко зрозуміти, навіть мені… — від несподіваного вчинку демона раптово прискорився пульс, внаслідок чого стало трохи спекотно.
Читай продовження не перериваючись на рекламу!