Був 1891 рік. Весна. Та пора, коли природа тільки-но починає оживати й вкривати дерева листям, а землю – травою. Зі сторони не було нічого незвичайного. Все той же нудний світ, все те ж сіре місто, все ті самі сумні люди. Але все ж у всьому цьому було дещо, про що ніхто й не здогадувався. Не вистачало всього лише однієї душі. Однієї душі з мільярда, що була окроплена кров’ю зради...
***
Весна 1893 року. Міський перон був заповнений людьми, які чекали на черговий потяг рейсом Лондон — Париж. Юрби навколо намагалися всунути перехожим у руки якісь брошури, сподіваючись заробити пару монет на прожиття. Блукаючі п’яниці, що своїм жебрацтвом заважали руху поспішаючих на роботу. Дівчата у відкритих сукнях, що нахабно цокали підборами по мостовій, пропонуючи своє тіло черговому втомленому клеркові.
І серед цієї абсурдної метушні, стоячи в очікуванні потяга, стояв чоловік. Охайний, усім своїм виглядом показуючи, що він не був черговим секретарем у якійсь задушливій конторі. Ні. Він стояв із прямою поставою, що свідчило про статус, але ховав обличчя під капелюхом, привертаючи до себе цікавість оточуючих. Чоловік стояв на місці нерухомо, схрестивши руки за спиною. Здавалося б, можна було припустити, що він спав стоячи, якби не його різкий рух — варто було диспетчеру повідомити про прибуття потяга, як незнайомець зворушився й дістав із нагрудної кишені годинника.
— Дві хвилини. Запізнюється.
Люди, що стояли поруч, несвідомо відступили на крок.
Минуло кілька хвилин, і на пероні з’явився той самий потяг, який, як виявилося, затримався через негоду. Щойно він зупинився на положеному місці, люди, що чекали, пожвавилися й, схопивши свої речі, кинулися назустріч. Але не цей чоловік. Він усе так само стояв на місці. Тільки тепер його голова була піднята — він чекав на когось, хто мав вийти з певного вагону. І варто йому побачити потрібну особу, як незнайомець зрушив, сховав годинника назад у кишеню й зробив крок уперед.
***
Вона сиділа біля вікна й уважно вдивлялася в миготливий пейзаж за склом. Минуло трохи більше року, як вона жила за межами рідного дому. Тому хотіла запам’ятати цю дорогу у своїх спогадах. Адже ніхто не знав, коли її могли знову відправити у заслання.
Згадавши про щось, вона дістала щоденник у червоній палітурці зі сумки, що лежала на її колінах. Він був її німим єдиним другом протягом цих двох років. Вислуховував її історії, сповнені суму та самотності.
— Ну що ж, мій милий друже. Скоро ми будемо вдома… Скоро будемо вдома…
Дівчина відкинулася на спинку сидіння і знову спрямувала погляд у вікно, легенько гладячи шкіряну палітурку блокнота. Вона яскраво пам’ятала, що було написано на всіх його сторінках. Особливо яскраво — на перших, навіть якщо вона їх не відкривала. Якби не лист дворецького, в якому йшлося про трагічну смерть її матері — вона б не кинула закриту школу для дівчат. Вона б не наважилася повернутися додому звідти, куди була заслана.
Дівчина заплющила очі, сподіваючись, що знову не заплаче, міцніше стискаючи червону обкладинку щоденника.
***
«Сьогодні 19 листопада 1891 року. Четвер. День, коли я розчарувалася в близьких мені людях. День, коли я втратила багато в цьому світі. У цей день мене зґвалтували, ніким іншим, як Джузеппе, моїм рідним братом…»
Тук-тук, тук-тук… Колеса стукали в унісон з її розірваним самотністю серцем. Заспокоюючи її емоційно, але не даючи забути неприємні спогади…
Марі. Так її звали, коли вона вперше за сімнадцять років зустрілася зі своїм старшим зведеним братом. Того дня він повернувся з-за кордону, де навчався в якомусь престижному університеті. Він сліпив красою та величчю. Ідеальний принц із казки, хоч і шатен із блакитними очима. Високий. Владний. Звісно, він надсилав фотографії у листах із-за кордону, але в реальності він виявився зовсім іншим.
***
Щоденник висковзнув з рук і впав на підлогу. Розплющивши очі, дівчина простягнулася за ним і помітила свій почерк. Знайомі слова. Емоції, з якими вона виводила кожне слово — гіркотою відгукувалися в її грудях. Але вона все ж не втрималася і, піднявши блокнот, вдивлялася в кожен рядок.
***
«Я боготворила його з першого дня. Ревнувала до його дивних поглядів, якими він обдаровував прислугу, від чого вони якось дивно хихикали у відповідь.»
Я не раз помічала його сутички з матір'ю. Вона твердила, що його поведінка не личить молодому панові нашого становища. Вона вимагала, щоб Джузеппе взявся за розум і прийнявся за справу – продовження справи нашого покійного батька.
— Мені подобається моє життя, матусю! — вигукував він у вестибюлі.
— Візьмися за розум! — почувся голос нашої матері. — Джузеппе, ти ж розумієш, до чого це все може призвести?
Настала хвилинна тиша.
— Візьмуся за розум лише тоді, коли отримаю те, що належить мені за правом власності, — повільно, розтягуючи слова, відповів Джузеппе.
— Що ти маєш на увазі?
— Матусю, ви ж чудово знаєте. Чи забули про прихований звичай нашої родини?
— Родини... Але ж вони...
— Канули в небуття. Так. Я теж це чудово пам'ятаю, — брат сперся спиною у стіну й уважно дивився на матір. — Але ви ж не заперечуєте, що він все ж існує?
— Але це... кровозмішання! — збліднувши, відповіла вона.
У відповідь Джузеппе погойдав пальцем.
— Но-но, не зовсім. Ми лише зведені родичі. Але ви праві, матусю.
— А якщо я попрошу тебе забути про цю затію?
— Лише за умови, що ви залишите мій теперішній спосіб життя в спокої.
Ах, якби я тільки здогадалася тоді, що цей уривок розмови був лише затишшям перед справжньою бурею...
***
Минуло кілька днів, як я не бачила брата. Того вечора він пішов з дому й так і не повернувся. Не скажу, що сумувала за ним, але все ж...
Джузеппе повернувся сьогодні, трохи після обіду. Вигляд його був трохи... лякаючим. Він прийшов додому не сам — з якоюсь юною особою, що мені, природно, не сподобалося. Звісно, вголос я цього не вимовила. Побачивши моє збентеження, брат, не замислюючись, обернувся до гості й промовив лише одне слово:
— Зникни.
Незнайомка несхвально подивилася спочатку на мене, потім на Джузеппе.
— Як побажаєш, — з цими словами вона розвернулася на підборах і вийшла через вхідні двері.
Настала незручна тиша. Годинник нервозно цокав десь у вітальні так, що здавалося — він голосно стукає в унісон моєму дівочому серцю.
— Ти чекала на мене? — почав було брат, порушуючи тишу.
— Не дуже, — відповіла я, демонстративно розглядаючи кінчики волосся у своїй руці.
— А якщо чесно?
— Ти сьогодні запізнився, — була моя відповідь.
— Справді, — Джузеппе демонстративно вклонився переді мною. — Зовсім забув про час. Пробач, пробач, — у цю мить його погляд впав на мене, але в ньому не було нічого доброго. — Я голодний. Не складеш мені компанію? Свою пасію я, як-не-як, щойно вигнав.
— Якщо ти цього бажаєш, брате.
— Тоді вирішено! — Джузеппе взяв мене за руку й потягнув за собою до вітальні, де іноді вся родина сідала за стіл. — Я не стану питати, як пройшов твій нудний день. Я лише уточню — навіщо ти чекала на мене?
— Брате, мені боляче! — я намагалася вирвати руку з його хватки. — Я чекала на тебе, бо ти зник на довше, ніж зазвичай. — Хіба це тепер заборонено?
— Невже так?
Я не впізнавала його. Здавалося, мого брата хтось підмінив за час його відсутності.
— Задати питання на питання — розумно.
Раптом Джузеппе потягнув мене до себе, одною рукою тримаючи моє зап’ястя, іншою — підтримуючи за талію.
— Марі, чи пам’ятаєш ту мою розмову з матір’ю, яку тобі випадково довелося почути?
— Т-так… — мені довелося мимоволі ковтнути. — Та до чого тут це?
— От що, Марі, бідненька моя сестричко… — Джузеппе відпустив руку й ледь торкнувся моєї щоки. — Ти ж чудово знаєш нашу матусю. І ти чудово знаєш, що вона не залишила мені вибору — втручаючись у моє особисте життя, вона підштовхнула мене до цього рішення. У його словах лунали нотки смутку. — Але повір, я не такого кінця бажав для тебе.
— Що т-ти… — не встигла я закінчити, як Джузеппе з люттю впився в мої губи. Мені нічого не залишалося, як крокувати назад, доки я не вперлася в обідній стіл. Я намагалася відштовхнути його руками. — Джузеппе! Годі! Так не можна!
— Можна, — брат схопив мене за руки, заламавши їх за спину. — Ти, може, й не знаєш, може, до тебе й не донесли, але в нашій родині здавна схвалювали кровозмішання.
— Але чому? — мій голос перейшов на крик.
— Для збереження статусу. — Ось і вся його відповідь.
— Але до чого тут я? До чого тут ти? — з моїх очей почали котитися сльози.
— Тому що це ти, тому що це я.
Далі все відбувалося, ніби уві сні. Я благала, кричала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Романтичні оповідання на paprikolu.net.ua. Брат штовхнув мене на стіл, міцно тримаючи за зап’ястя одною рукою, іншою — піднімаючи низ моєї спідниці. Я відчувала на шкірі дотик його холодних пальців. По спині бігли мурашки. Чула тріск тканини, що рветься…
— Марі, Марі, Марі… — час від часу шепотів Джузеппе.
Я намагалася дивитися в стелю, ігноруючи його, але сльози застилали очі. В голові блискали питання: «Чому? За що? Чому все так вийшло?»
— Джузеппе! Зупинись! — раптом роздався жіночий голос із вітальні.
— Матусю! — скрикнула я.
— Марі!
— Матусю, пам’ятаєте, я вас попереджав? — спокійно промовив брат. — А я ж вас попереджав, що саме так і буде.
— Ти не посмієш… — у голосі матері пролунала тривога.
— Ви так вважаєте?
У відповідь — тиша. Лише мої й матері ридання.
— Що ж, відповідь, як завжди, промовиста. — З цими словами брат нахилився до мене й прошепотів: — Марі, дитинко, тепер тобі доведеться трохи потерпіти. Бо, як бачиш, мати тебе не врятує. — Різко розсунувши мої ноги, він увігнав у мене щось тверде, змусивши мене скрикнути від болю.
— Марі!..
Я вигнулася, все тіло палало. Я верещала. Від болю. Впивалася нігтями в його плечі так, що крізь білу сорочку проступили краплі крові. Мати не змогла дивитися й, схопившись за стіну, у риданнях вийшла.
Я залишилася сама. Сама в цьому жалюгідному стані. Не вирватися. Не втекти…
Я відчувала, як брат спочатку повільно, потім прискорюючи ритм, рухався в мені, щораз більше завдаючи болю. Невже? Невже в цьому була якась вигода? Хіба я була в чомусь винна?..
За мить я відчула, як по ногах щось тепле потекло.
— Марі. Ти ж розумієш, що тепер ти — зганьблена? — у його голосі прозвучав сарказм. — А це значить, що ти моя!
У цю мить я почала втрачати свідомість.
— Не бути тому! — раптом у вітальні з’явилася мати за спиною Джузеппе. Потім — поштовх, крик брата… і я провалилася у пітьму.
***
Розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу на підлозі. Ледь підвівшись, я помітила Джузеппе. Він лежав біля моїх ніг у калюжі крові, а поруч сиділа матуся, повільно й просто витираючи ножа об фартух.
— М-мамо? — почала я, намагаючись доповзти до неї.
— Стій на місці. — Її голос був холодним, незвично холодним. — Про те, що сьогодні сталося — ані слова. Нікому, — трохи згодом додала вона. — Сьогодні вночі ти їдеш до Парижу, до закритої школи для дівчат. І до того часу, поки тебе не покличу — не смій повертатися. — З цими словами вона підвелася й, хитаючись, вийшла з кімнати, залишивши мене в повній самотності...
Мене трусив озноб. Я нічого не розуміла. Що сталося? Брат у крові. З його грудей сочилася кров.
— М-мамо... — тільки й могла вимовити я, витираючи обличчя брудними від крові руками.
За кілька годин я стояла у своїй кімнаті й дивилася вниз маєтка, як до головних воріт під'їхав екіпаж, що мав відвезти мене у довгу подорож. Я не могла сказати, що хотіла втекти з цього дому, але слово «Ненавиджу» щораз чіткіше лунало у моїх скронях. Я хотіла повернутися на кілька днів назад, хотіла все виправити. Але з іншого боку — все здавалося якимось нереальним сном...
— Марі, ти готова? — раптовий голос матері змусив мене підскочити на місці. Я намагалася не обертатися.
— Так, матусю, — мені ледь вдалося щось промовити.
— Все необхідне зібрала?
— Так, матусю.
— Ти ж виконаєш те, про що я тобі казала?
— Так, матусю...
Минуло кілька хвилин у повній тиші, після чого жінка, що звалася моєю матір'ю, найдорожчою для мене людиною у світі, підійшла ззаду й обняла мене за плечі.
— Марі, доню моя... — її голос був надламаним, ніби вона щойно втратила частину себе. — Коли ти повернешся — мене тут вже не буде. Але знай — ти не залишишся сама. Ніколи ти не будеш самотня. — Матуся міцніше притиснула мене до себе, ридаючи. — Я завжди тебе любила... Завжди...
— Мамо...?
І за годину екіпаж вивіз мене у невідомому напрямку, змушуючи до останнього дивитися у вікно маєтка на другому поверсі, вікно моєї кімнати, де стояв образ моєї матері-вбивці...»
***
Стукіт коліс припинився саме тоді, коли дівчина дочитала останню сторінку.
— Вже приїхали?
Взявши свої речі, вона зійшла зі сходів потяга й оглянулася.
— Пані Ассель? — звернувся до неї незнайомець у капелюсі, приклавши руку до грудей і вклонившись.
— Це я.
— Я багато гарного чув про вас. Я — ваш наречений. Шкода, що ваша матуся не дожила до цього дня. Не побачила вашого повернення.
— Нічого страшного. Сподіваюся, вона все ж була рада моєму поверненню додому... — дівчина міцно тримала свій саквояж і посміхалася у відповідь.
***
Був 1893 рік. Весна. Та пора, коли природа тільки-но починає оживати й вкривати дерева листям, а землю — травою. Зі сторони не було нічого незвичайного. Все той же нудний світ, все те ж сіре місто, все ті самі сумні люди. Десь в одному з вагонів лежав щоденник у червоній шкіряній палітурці, на останній сторінці якого акуратним жіночим почерком були виведені слова:
«Джузеппе. Дорогий мій брате. Я знала про нашу долю, про наш звичай з самого початку. Тобі просто треба було набратися терпіння й дочекатися того моменту, коли я змогла б відповісти тобі взаємністю. А там — наше життя було б набагато щасливішим...»