Добряче погуляли вчора на двадцятип’ятиріччі однокласниці — пробудження було жахливим. Стотонна квадратна голова, заплилі очі, які ніяк не хотіли відкриватися, а в роті… Коти, собаки й, мабуть, ще пара скунсів відзначилися. Ні, краще про це не думати.
Ірина з трудом розліпила очі. Незнайома кімната, і… Вона тихенько ойкнула. Поруч на широкому ліжку, по-хазяйськи поклавши руку на її плече, спав незнайомий чоловік. Голий! О, Боже! Ірина, боком, боком, намагаючись зайвий раз не скрипнути матрацом, зіслизнула на підлогу подалі від незнайомця. Ось тобі й «надто правильна дівчинка», як жартували подружки. Докотилася. Прокинутися поруч із чолов'ягою, навіть імені якого не знаєш. Спільна ніч — ще не привід для знайомства, згадала Ірина жарт, озираючись у пошуках свого одягу й охаючи про себе. Кожен рух голови завдавав тупого болю.
Плаття звисало з тумбочки. Підхопивши його, квапно натягуючи й відступивши до зачинених дверей подалі від ліжка з безсоромно розкинутим чоловіком, Ірина наступила на босоніжку. Друга виявився під ліжком. Чомусь присідаючи, вона прокралася до нього. Незнайомець мирно хропів, навіть не здогадуючись, які прокльони мовчки посилалися в його бік. Ліфчика не видно, та й чорт із ним, добре, що трусики на ній. Шукати не треба. А, до речі, чому вони на ній? За логікою речей, їх має не бути. Може, нічого й не було? Хвора голова не давала зосередитись… Гаразд, подумаємо про це потім, і в безпечному місці.
Затиснувши босоніжки в руці й молячись усім святим, щоб незнайомець не прокинувся, Ірина навшпиньки вискочила з кімнати й опинилася в готельному коридорі. Ось чого кімната їй здалася дивною — мінімум меблів і незрозумілі другі двері. Вона в готелі. Але як вона опинилася тут із незнайомцем? Вона не пам’ятала. Пам’ятала лише веселі танці, які вони влаштували з подружками, трохи випивши. Було весело…
Отакої повеселилася, кривилася вона, поспіхом взуваючись. Точно! При ресторані «Мрія», де вони гуляли, був однойменний невеличкий готель. Хтось іще з цього приводу смішно пожартував… Ірина приречено зітхнула й, намагаючись ступати тихіше, закульгала порожнім коридором до виходу…
— Шановні колеги, дозвольте вам представити мого нового заступника, Ігоря Миколайовича, з яким, я вірю, ми станемо ще успішнішими, — з наголосом промовив Павло Павлович, директор і власник фірми, де працювала Ірина.
Вона увійшла до переговорної останньою, і спини хлопців-менеджерів закривали представленого. А подивитися хотілося. Помітивши просвіт біля стіни, вона почала пробиратися вперед під гладку промову Павло Павлович, який розписував перспективи й плани, які належить втілювати новому заступнику та всьому колективу.
Зсунувши Серьогу з логістики, Ірина несподівано вискочила з натовпу й опинилася прямо перед новачком. Побачивши його, завмерла, немов кролик перед удавом. На неї дивилися спокійні сірі очі того самого чоловіка з «Мрії». Привернутий рухом, новий заступник ковзнув байдужим поглядом по її обличчю, подивившись, як на одну з натовпу. А може, і не він? Може, вона щось плутає? Все ж таки минуло два тижні, та й бачила вона його лише кілька хвилин…
Через два тижні після появи Ігоря Миколайовича у фірмі Ірина трохи заспокоїлася — чи то це був не він, і їй привиділося, чи то він її не впізнав — невідомо. Він жодних натяків не робив і ніяк її не виділяв серед інших дівчат.
Але одного разу їй довелося понервувати. Пішла вона до бухгалтерії на другий поверх і затрималася біля вікна в коридорі, спостерігаючи за дивними маневрами, які виконувала «Газель» на стоянці, небезпечно близько до машини Ірини. Вона задивилася, хвилюючись за свій автомобіль, як раптом поруч пролунав голос Ігоря Миколайовича:
— Ото треба було так напитися, щоб усе забути?
Ірина перелякано завмерла, боячись обернутися. Що це? Натяк на минуле? Якої реакції він від неї чекає? Може, вдати, що вона нічого не розуміє? Вона гарячково гадала, як відреагувати на репліку Ігоря Миколайовича, шукаючи правильну лінію поведінки. Нарешті вирішила розвернутися — і побачила спину заступника директора, який віддалявся коридором, притискуючи телефон до вуха. «Мабуть, співрозмовник виявився балакучим, і Ігорю Миколайовичу довелося лише слухати». В Ірини відлегло від серця — йому до неї й діла нема, а вона надурно переймалася. Від щирого серця посміявшись зі своїх страхів, Ірина пішла далі по своїх справах.
Спокій тривав недовго. Через кілька днів, повернувшись з обіду, вона побачила на столі візитку готелю «Мрія». Усі колишні сумніви миттєво повернулися. Невже Ігор Миколайович, «щоб його біс узяв», згадав її й вирішив так ненав’язливо натякнути на пригоду в номері, сподіваючись на продовження?..
Ірина сіла на стілець і прискіпливо подивилася на візитку — невинний шматок картону з простим текстом. Візитка лежала косо, і вона обережно, одним пальчиком, поправила її, посунувши до центру. Так і сиділа, гіпнотизуючи кольоровий прямокутник, ніби він міг відповісти на тисячі питань, що промайнули в голові.
Її медитацію перервала Зойка, сусідка по кабінету, яка увірвалася як ураган. Кинувши на стіл палітурку з папірцями, вона почала метушитися, шукаючи щось на своєму столі, примовляючи півголосом:
— Твою мишу! Та куди ж вона могла подітися? Тільки ж була в руках! Оце засада!
Перебравши всі палітурки на столі й відкривши всі шухляди, Зойка заглянула у смітник, з гуркотом витягнувши його з-під столу.
— Що ти загубила? Метешся як божевільна.
— Візитку. Прокляту візитку! Завтра важливі клієнти приїжджають. Треба два номери забронювати. Ігор Миколайович порадив готель. Каже, там добре. Дав візитку. А я її загубила.
— Випадково, не ця? — Ірина кивнула на свій стіл.
— Вона! Звісно, вона! Напевно, випала з щоденника, коли я в тебе степлер брала — а то в моєму скоби скінчилися, а вставляти було ніколи! — радісно тараторила Зойка, схопивши візитку й метнувшись до телефону.
Ірина з полегшенням зітхнула. «Треба швидше про все це забути, а то так і далі тремтітиме при кожному шелесті. Нафантазувала! Нікому вона не потрібна, дарма себе накручує…»
Ввечері, лежачи в ліжку в напівдрімоті, несподівано для себе вона знову згадала пригоду в готелі. Та все ж таки було між нею та Ігорем Миколайовичем щось — чи ні? А якщо ні, то чому? Холостий чоловік, дівчата в офісі швидко все вивідали, симпатичний, з тренованим тілом — вона ж його добре розглянула. Невже він її не пам’ятає…
Вона увійшла й завмерла перед великим столом Ігоря Миколайовича, очікуючи розпоряджень. Сонце лилося у величезне вікно, затопивши кімнату світлом. Жалюзі не рятували. Він оцінюючим поглядом окинув Ірину. Дивно, але їй подобалося, що він подумки роздягає її.
— Ти знаєш, що до нас приїжджають солідні клієнти. Ми з тобою займатимемося ними. Є певна культурна програма: ресторани, екскурсії, прогулянка на катері й усе таке… І я маю переконатися, що в тебе все гаразд. Нехай вони переконаються, що у нас усе найкраще… Роздягайся.
Ірина, не сміючи перечити, швидко роздягнулася, завмерши перед начальником в одній білизні. Зіщулилась, але прикриватися й не подумала, побачивши захоплений блиск у його очах.
Він підвівся, підійшов до неї впритул. Узяв за підборіддя, піднімаючи голову. Пильно дивлячись у вічі, повільно промовив:
— Ти зняла не все, але я тобі допоможу…
Його спритні й сильні пальці миттєво впоралися з застібкою бюстгальтера, відкинувши його на крісло. Ковзнувши руками по її тілу, він торкнувся напружених сосків, викликаючи солодку млость.
— Я не помилився, обравши тебе. Ти чудова! Ти справді найкраща. Чудово виглядатимеш у маленькому купальнику на білому катері. Я навіть трохи ревнуватиму…
Погравши з її сосками, він опустив руку нижче, торкнувся краю трусиків, відігнувши гумку пальцем, погладив лобок, змушуючи Ірину тремтіти від передчуття… Потім Ігор нахилився, і вона подалася йому назустріч, підставляючи губи для поцілунку. Від пристрасного поцілунку гарячий вогонь охопив її тіло. Його рука ковзнула в трусики, торкнувшись вологих губок. Він провів там пальцем, ніжно розсуваючи їх і пестячи клітор. Вона притиснулася до його широких грудей. Обіймаючи її лівою рукою, Ігор продовжував пестити губки — то м’яко й обережно, ледве торкаючись, то, навпаки, грубо й безцеремонно, що збуджувало її ще сильніше. Ірина почала тихенько стогнати.
Насолоджуючись ласками, вона не помітила, як він зняв із неї трусики й сам опинився голим. Ось вона вже лежить на столі. Ігор змусив її безсоромно розвести ноги. Потримав паузу, випробовуючи її терпіння, і нахилився над лобком. Його язик владно пройшовся по напруженій від бажання щілинці. Вже не пам’ятаючи себе від пристрасті, Ірина вчепилася у його густе волосся, направляючи його голову — і Ігор не обманув її очікувань, спритно орудуючи язиком, змушуючи її вигинатися на столі й голосно стогнати…
Натішившись вдосталь, довівши її до стану, коли від дикого збудження вона перетворилася на слухняну ляльку в його руках, Ігор перевернув її, змусивши встати біля столу й відкопилити попу. Різко увійшов, заповнюючи її всю. Світ розколовся! Ірина протяжно скрикнула від нестерпного задоволення. Скрикнула – і прокинулася…
Прокинулася з калатаючим серцем. Піжамні шортики хоч викручуй. Ніколи такого з нею не траплялося. Їй здавалося, що вона досі відчуває сліди його пальців на тілі та його смак на губах. Із задоволенням потягнулася, відчуваючи небувалу легкість у всьому тілі… У двері несміливо постукала мама:
— Доню, вставай. Вже восьма.
Ірина в паніці зірвалася. Господи, та що це коїться! Вона проспала.
У розхристаних почуттях вона примчала на роботу, запізнившись на пів години. Весь день не могла зібратися, не розуміючи простих запитань і надовго замислюючись над відповідями. Все падало з рук…
О четвертій її викликав до себе Ігор Миколайович. «Мабуть, після сьогоднішнього сну я можу називати його просто Ігорем» — невчасно подумала Ірина, затримавшись на секунду перед дверима його кабінету. Двері були прочинені. Вона почула, як задзвонив телефон, і Ігор Миколайович відповів на виклик. Ірина вирішила поки не заходити.
— Так, так, так, — погоджувався заступник директора з невидимим співрозмовником, і раптом вимовив фразу, від якої Ірину обсипало холодним потом. — Складнощів не буде. Куди вона подінеться. Погодиться, як миленька, особливо якщо я з нею поговорю…
Ірині здалося, що останні слова прозвучали з натяком. Вона завмерла в остовпінні. «Значить, все-таки це були натяки: і кинута впоперек фраза, і візитка». Хоча вона забула, що візитку загубила Зойка… До того ж ранковий сон заплутав усі її думки, і Ірина закипіла. «Та яке він має право будувати плани на мене?» Забувши про все, вона ввірвалася до кабінету.
— Знаєте що, Ігорю Миколайовичу? От що я вам скажу. Якщо я трохи й розслабилася там, у ресторані, і пішла з вами у цей дурний номер, цього дурного готелю, то це не дає вам жодного права сподіватися на щось і щось там вирішувати за мене й про мене. Це була помилка, ясно вам? І такого більше не повториться. Ніколи! Можете мене звільняти. Мені все одно!
Ігор Миколайович очманіло поклав телефон на стіл і здивовано втупився у палаючу від гніву Ірину. Якась неясна тінь мигнула у нього на обличчі, але він швидко взяв себе в руки.
— Яка маячня? Візьми себе до рук! Охолонь! Які плани! Ти про що? Які фантазії. Ти на роботі, Ірино, тож давай працювати, а не страждати дурницями.
Сказав, ніби холодною водою обілляв. Вона збентежено пробурмотіла вибачення, бажаючи від сорому провалитися крізь землю. Але під ногами була підлога, а до землі – пара поверхів… Заступник директора роздратовано поклав перед Іриною кілька тоненьких палітурок.
— Завтра сядеш з фінансистами й узгодиш з ними ось ці платежі. Треба, щоб вони пройшли точно за графіком, без звичайних наших затримок. Завтра має бути складений реальний графік. Зрозуміла? Чи повторити?
— Не треба, Ігорю Миколайовичу. Еротичні пристрасті на paprikolu.net.ua. Я все зроблю, — заїкаючись відповіла Ірина й, притиснувши палітурки до грудей, із червоним обличчям вискочила назовні, не помітивши, як задумливо подивився їй услід господар кабінету.
Увесь наступний день Ірина провела з тітками з фінансового відділу. Повернулася до себе наприкінці робочого дня. Зойка стрепенулася, побачивши як входить Ірина.
— О! А я вже хотіла тебе шукати! Дзвонив Ігор Миколайович, просив підвезти складений графік. Він зараз із клієнтами в готелі. Терміново.
— Добре, я завезу, — втомлено відповіла Ірина, беручи в руки сумочку.
Припаркувавши свій Solaris, Ірина швидко пройшла через невелике фоє до знайомих сходів. Легко знайшла потрібний номер. Тітки-фінансистки так її вимотали, що вона забула постукати. Штурхнула двері номера, які виявилися відчиненими. У номері, окрім Ігоря Миколайовича, нікого не було. На невеличкому столику стояла запотіла пляшка шампанського, блюдо з фруктами та пара високих келихів. Нічого не розуміючи, Ірина розгублено озирнулася. Під дією невеликого протягу двері самі собою зачинилися з голосним клацанням. Ірина здригнулася.
— Ну, привіт, чарівна незнайомко. Нарешті ми зустрілися, — сказав Ігор Миколайович, зробивши крок назустріч і забираючи палітурку з рук ошелешеної дівчини.
— А де ж клієнти? — тупо спитала Ірина, збираючись з думками.
— Відпочивають. Ми їх зустріли, трохи поспілкувалися. Все інше – завтра… Хай їм грець, іди сюди. Ти й уявити не можеш, хто ти така. Ти моя найбільша загадка й, чесно признатися, найбільша незрозумілість. Перший раз у мене таке… Прокинутися вранці, пам’ятати, що тримав у обіймах чарівну дівчину, але не пам’ятати, що було далі. Та й чи було щось… — він винувато усміхнувся. — Навіть обличчя не запам’ятав. Лише симпатичну родимку на лівій грудці. І все… Якби не твій спалах у кабінеті, так би й мучився, — він спробував взяти її за руку.
Але Ірина перелякано відсмикнула руку, відступила назад, вдавлюючись спиною у зачинені двері. Почала намацувати ручку, але та кудись поділася.
— Знаєте, я, мабуть, піду, Ігорю Миколайовичу. Мені здається, так буде краще...
— А якщо я тебе не відпущу?
Він стояв до неї впритул, не роблячи спроб доторкнутися. До свого сорому Ірина відчула запах, що збуджував кров, той самий запах зі сну. Вона розслабилася, не маючи сили поворухнутися. Ігор ніжно взяв її за плечі.
— Тепер, коли я знайшов тебе, я тебе не відпущу. Нізащо. Нехай буде, що буде, — прошепотів він, нахиляючись до її обличчя.
— Відпустіть. Не треба. Що ви робите? — слабко запротестувала Ірина, роблячи несміливу спробу вирватися.
Але тіло підвело її. Від дотику сильних, так знайомих за сном рук тілом розлилася невідома слабкість. Вона тонула від його запаху, від його дотиків, від його близькості. Єдине, що вона змогла — прошепотіти останні заперечення, а вже губи самі розкривалися, відчуваючи жар сухих і гарячих губ Ігоря Миколайовича... Тепер уже точно — просто Ігоря. Руки діяли самі собою, розстібаючи ґудзики, гарячково позбавляючись одягу, який миттєво став зайвим, заважав і тільки затримував їх... Він увійшов в неї так само, як у сні, заповнюючи повністю й підносячи її на вершину задоволення...
— Ігорю, скажи мені, тільки чесно. Що ти пам'ятаєш з того вечора? — запитала Ірина, коли відгриміли всі пристрасті, всі сили закінчилися, і вона затишно влаштувалася у заглибині чоловічого плеча.
— Мені соромно зізнатися, — почав він, ніжно гладячи її по плечу, — але я заснув одразу ж після тебе. Встиг роздягнутися, ліг. Здається, зміг поцілувати, а прокинувся вже нікого.
— От і в мене те саме, — зітхнула Ірина. — Нічого не пам'ятаю.
— Але, знаєш, мені здається, що у нас усе було. Дивись, сьогодні все вийшло саме собою, ніби ми робили це тисячу разів. Або, може, ми знайшли одне одного...
— Не знаю. Мабуть, цю загадку ми ніколи не розгадаємо. Втім, це не важливо. Зовсім не важливо...
