Натягнувши бейсболку щільніше та поправивши сонцезахисні окуляри, Юра пискнув сигналізацією, замикаючи машину, й озирнувся. Кілька щільно розташованих семиповерхових будівель, колишніх НДІ, нині перетворених на офісні центри, прихистили у своїх широких коридорах цілу купу всіляких фірм і фірмочок, в одній з яких Юра мав нещастя попрацювати аж цілих півтора місяця. Але швидко отямився й пішов звідти, вирішивши, що він занадто нормальний, щоб працювати в цьому дурдомі. І ось, через місяць він знову повертався туди, але аж ніяк не на роботу...
З невдоволенням глянувши на густий потік людей, що розтікався доріжками до зупинок і до своїх машин, припаркованих то тут, то там, він вирушив до знайомого під’їзду. Протиснувшись крізь тих, хто поспішав на вихід, працівників калькулятора та 1С, він ледь не зіткнувся в холі зі своїм недавнім співробітником, Василем Раденчуком, зацькованим сорокарічним чоловіком із ранньою лисиною на голові, двома спиногризами та невиплаченою іпотекою. Той не впізнав Юру, чому він тільки зрадів — його маскарад витримав першу перевірку.
Переступаючи через дві сходинки, Юра без зусиль піднявся на «рідний» четвертий поверх. Швидко пройшовши нескінченним коридором із рядами дверей з обох боків, він на секунду зазирнув у напіввідчинені металеві двері. Усе в порядку — столи порожні, всі вже пішли, тільки біля крайнього, поспішаючи й нервуючи, збиралася Олена Коваленко, головний бухгалтер. Ще б їй не нервувати — знову дісталося на вечірньому розборі. Любив директор зі своїм заступником влаштовувати вечірні посиденьки, типу нарад, де промивав мізки працівникам по черзі. Для кожного підрозділу — свій день. Сьогодні четвер — черга Раденчука та Коваленко.
Удаючи, що шукає потрібний кабінет, Юра дочекався, коли Коваленко, лаючись собі під ніс після чергового розносу, зникла на сходах. Різко видихнув, заспокоюючись, паралельно натягуючи хірургічні рукавички, він увійшов у до болю знайому кімнату, щільно заставлену дешевими канцелярськими столами. Замкнувши двері на засув, відпрацьованим рухом натягнув панчоху на голову, сховав бейсболку в кишеню вільної вітрівки, купленої спеціально для задуманої справи.
Кинув погляд на величезний сейф, що стояв у кутку — основна мета його візиту, й рішуче попрямував до зачинених дверей, поряд із якими на стіні гордовито висіли дві таблички: «Камерин Володимир Іванович Генеральний директор» і «Камерина Катерина Олексіївна Заступник директора». За дверима чувся буркіт — солодка парочка була на місці.
Знову озирнувшись на сейф, він штовхнув двері. На нього з подивом глянули дві пари очей, туго розуміючи, що відбувається. Стервозна Катруся машинально махнула ручкою й уже відкрила рота, збираючись вигнати непроханого відвідувача з кабінету, але, помітивши панчоху на голові гостя, остовпіла. Так і застигла з відкритим ротом. Юра не гаючи часу вихопив пістолет із внутрішньої кишені: пневматика, але точна копія ТТ, привіт із 90-х, і спокійно промовив, зумівши не здригнутися голосом:
— Не ворушитися!
Камерин слухняно завмер. Міркував він швидко, але на Катьку, яка намагалася підвестись, довелося все ж таки прикрикнути:
— Сидіти, сучко, я сказав!
Порядок було встановлено. Новий порядок для цієї парочки. Володимир Іванович, у побуті Іванич, чоловічок далеко за сорок, непоганий бізнесмен, але гнида, яких світ не бачив. Іванич тримав себе у фірмі таким собі маленьким царьком, владарюючи над працівниками, яких часто міняв, як рукавички, на повну користуючись кризою. До пари йому була і дружина — Катруся, яка два роки тому була простим менеджером. Штрафи, нападки, прямі образи були у цієї парочки в порядку речей. Правда, платили регулярно і трохи більше, ніж інші. Але таке ставлення мало хто витримував. Працювати залишалися лише ті, кому подітися було нікуди.
Ігноруючи погляд Катрусі, що палав злістю, Юра стежив за Іваничем. Той хоч і трохи розжирів від хорошого життя, але був міцним, бачили, знаємо. Міг і кинутися. Але поки поводився правильно — сидів, не ворухнувшись у своєму розкішному шкіряному кріслі, миттєво оцінивши й спокійний тон відвідувача, і пістолет. Не дурень, напевно, прикидав варіанти. Катька ж, навпаки, через свою тупість совалася в кріслі, пориваючись встати.
Їхній кабінет був трохи менший за загальну кімнату. Але якщо там тісно сиділо і працювало п’ятнадцять людей, то парочка розмістилася з комфортом. Обоє сиділи за довгим столом, Іванич зліва, Катька справа, до якого перпендикулярно був приставлений апендикс — маленький столик. Стільців у кабінеті не було. Співробітники завжди стояли перед начальством. Для переговорів із важливими відвідувачами в кутку стояв шкіряний диван і журнальний столик.
Під пильним поглядом чотирьох очей Юра зробив крок праворуч, кинув перед Катькою рулон сріблястого скотчу.
— Так, швиденько, не встаючи з крісла, підкотила до свого начальника, повернула його до мене спиною і зв’язала йому руки ззаду. Давай, рухайся! Чого витріщилась?
Він увесь час контролював Іванича і помітив, як той миттєво напружився.
— Давай, Володю, кидайся. Я встигну продірявити твою дурну башку. А пострілу ніхто не почує. Дві двері, склопакети. Давай!
Іванич знітився, таки боягуз. Завжди особливо цікавився, чи не конфліктний новий співробітник. Юра глянув на Катьку, яка не поспішала брати скотч.
— Довго я чекатиму? — і з розмаху вдарив руків’ям пістолета по її айфону, що лежав на столі — тільки уламки бризнули в різні боки.
Вона ойкнула і зі скотчем у руках покотила до чоловіка. Гарний винахід офісні крісла — легко котяться, легко крутяться. Юра уважно стежив, як вона обмотує руки чоловіку. Халтурила, звісно, накладаючи вільні петлі. Але скотч є скотч, липне, тож не вирвешся.
— Ну, досить, досить, — зупинив він Катрусю. — Собі залиш.
Змушуючи її простягти руки, швидко обмотав їх і зрозумів, що поквапився — треба було б і їй руки ззаду зв’язати. Довелося ще одним шматком скотчу примотати їй руки до підлокітника крісла. На завершення відірвав два шматки й заклеїв ними роти: раптом їм у голови спаде закричати, толку ніякого, але буде зайвий клопіт. Управившись, сів на стіл біля Іванича. Потикав пістолетом йому в груди.
— От скажи, Володимире, у вас прізвища однакові. Вона хто тобі — сестра чи дружина?
Той мовчав, дивлячись убік.
Юра ляснув себе по чолу.
— Вибач, Володьку, в тебе ж рот заклеєний. А я дивлюся, мовчить, думаю, розмовляти не хоче. Хотів уже образитися.
Взявши канцелярський ніж, прорізав маленьку дірочку — прошепотіти можна, а крикнути не вийде. Заодно перерізав шнур факсу, що стояв посеред столу.
— Так хто, дружина?
Іванич неохоче кивнув, дивлячись на Юру спідлоба. Юра усміхнувся, поплескав його по щоці пістолетом.
— Молодець, Вовчику, молоденьку взяв. Симпатична вона у тебе, хоч і стервозна трохи. Але нічого, не мені з нею жити. А шкода буде, якщо я їй трохи красу зіпсую — носика відстрелю чи вушка. Шкода, Вова? — Юра співчутливо глянув на Іванича. Той мовчав, чекав продовження. — А давай, Володимире, ми не будемо їй нічого псувати. Ти мені код від сейфу скажи, і я піду. Скажеш, — Юра нахилився і сумно подивився в очі полоненому.
Той мотнув головою, просипівши крізь дірку:
— Ні!
— Ти подумай, шкода ж таку красу псувати.
Юра встав зі столу, підійшов до Катрусі. Взявши її за підборіддя, повертав обличчя з боку в бік.
— Дивись, які вушка, який носик. А оченята які — так і палають пристрастю!
Катруся замукала, вириваючись із його руки. Юра приставив пістолет до її носа, збоку.
— Катерино, з носа почнемо чи з вух? — пістолет перекотився до правого вуха.
Вона обурено замукала.
— Залиш її, — пролунав сип ззаду. — Скажу. Дев’яносто вісім чотириста тринадцять.
— Молодець, Вова!
Юра підсів до нього, широко усміхнувся, дивлячись в очі, і раптом ударив руків’ям пістолета по щоці. Голова Іванича смикнулася, з рани закапала кров. Крізь скотч охнула Катруся.
— Говори правильний код, сволото! Вб’ю — помреш!
— Правильний! Правильний я сказав! — витріщивши очі, заторохтів Іванич. — Дев’яносто вісім чотириста тринадцять! — він у паніці витріщив очі, всім виглядом демонструючи щирість.
— Ну-ну, не смикайся. Вірю, вірю, — сказав Юра, не кваплячись встаючи зі столу. — Піду, подивлюся, що там у вас є.
Іванич не збрехав, код підійшов. Розповіді з порно paprikolu.net.ua — Юра недаремно вибрав четвер — день, коли в сейфі накопичувався найбільший виторг. Так і виявилося. Він швидко змахнув у припасену сумку кілька пачок, перев’язаних гумками. Тисяч чотириста, чотириста п’ятдесят, прикинув він. Завдання виконане, можна звалювати. Але тут у кабінеті пролунав приглушений гуркіт.
— Так-так, — сказав він, повертаючись.
Катруся сповзла з крісла і стояла навколішках на підлозі. Руки ж прив’язані. Поруч валявся айфон Іванича.
— Ні на хвилину не можна одних залишити. Не сидиться тобі на місці. Подзвонити захотіла, але не вийшло, так?
Розчавивши телефон ногою і відкинувши його до стінки, Юра задивився на Катрусю. Її вузька спідниця задерлася, оголяючи стегна і нижню частину акуратної попки, обтягнутої тонкими колготками.
— Все-таки симпатична у тебе дружина, Володько. Сам дивись, яка попка спокуслива.
Підморгнувши Катрусі, яка затравлено дивилася на нього знизу, він нахилився, задираючи спідницю вище, повністю оголюючи сіднички, ледь прикриті тонкими колготками. Почулося тріскотіння, тканина розійшлася по шву.
— І трусики цікаві, майже ниточки. Дуже пікантно!
Іванич сіпнувся, прохрипів:
— Залиш її. Отримав усе, що хотів, і йди.
— Володько, ти нормальний мужик. Скажи мені, хто може спокійно пройти повз такі сіднички? Звісно, тобі простіше, ти ж уже звик. Але, крім тебе, знайдуться цінителі. Ні, ти сам подивися!
Провівши канцелярським ножем по скотчу, він звільнив Катрусю. Підняв її з підлоги та поклав на стіл, примотавши руки до ніжки столу. Вона намагалася пручатися, але куди там. У кутку, крізь скотч, роздався обурений хрип Іванича. Знущально підморгнувши йому, Юра знову взяв до рук канцелярський ніж і звільнив Катрусині сідниці від колготок і трусиків. Перервавши її обурене мугикання, кілька разів ляснувши по пружних половинках. Його трясло. Він розумів, що найрозумніше зараз — взяти й звалити, але хотілося зробити цим покидькам боляче, принизити їх. Юра чудово пам’ятав пихате обличчя Катерини, коли вона, недбало кинувши на стіл його зарплатню, кинула йому крізь зуби, немов по обличчю хльоснула: «Вільний».
Ще раз ляснувши по сідницях, він смикнув блискавку на джинсах. Обернувся до Іванича:
— Знаєш, Вовчику, я, мабуть, її трахну. Ти не проти? Вже дуже вона в тебе приваблива.
Побачивши на його обличчі обурену гримасу, відвернувся. Відклавши пістолет убік, легким ударом ноги по туфлях розвів Катрусі ніжки, дістав член, слиною змастив голівку та різко увійшов у суху щілинку колишньої начальниці.
Вона замугикала, заворушилася на столі, намагаючись вирватися, але Юра втихомирив її кількома болючими ляпасами та, вхопившись обома руками за стегна, натягнув її на член. Не кваплячись, смакуючи, почав трахати її, міцно тримаючи за стегна та заганяючи член до упору, геть до яєць, зовсім не дбаючи про те, що металева блискавка могла дряпати ніжні складки щілинки. Зробивши з десяток рухів, знайомих кожному чоловікові, Юра озирнувся на Іванича. Той сидів із перекошеним від злості обличчям.
— Володимире, вона в тебе завжди така дерев’яна? Чого ж ти її підмахувати не навчив? Чи є якийсь секрет?
Іванича перекосило ще сильніше. Усміхнувшись під панчохою, Юра знову взявся за Катрусю, вганяючись у неї щосили. Катя, яка засвоїла урок, не пручалася, безвольно лежала на столі, як морожена риба. Спершу… Але згодом він помітив, що член став ходити в щілинці вільніше, а невдовзі кілька разів там хлюпнуло. Юра на секунду зупинився, потріпав дівчину по щоці.
– Молодець, красуне, так і продовжуй, – і голосно сказав, звертаючись до Іванича. – Вовчику, беру свої слова назад. Жінка в тебе о-го-го. Дивись, збудилася! Потекла!
Тепер він почав трахати Катю щоразу, трохи підіймаючи її стегна, щоб член сильніше впирався у передню стінку піхви. Результат не забарився, поведінка полонянки змінилася. Ні, підмахувати вона не почала, але почала відгукуватися на кожен рух члена вперед… Юрі раптом стало гидко, і він зупинився. Катя з інерції смикнула попкою, очікуючи його руху. Юра хмикнув, ляснувши її по сідничках.
– Досить на сьогодні, красуне. А то ще кінчиш, Вова ревнувати буде. Правильно? – він повернувся до Іванича. Придивився й глузливо розсміявся. – Катю, а твій чоловік великий бешкетник. Він збудився, дивлячись, як я тебе трахаю. От-от штани луснуть. Май на увазі, на майбутнє, якщо захочеш чимось особливим його потішити…
І відчуваючи себе так, ніби вимазався в чомусь бридкому, витяг мокрий член із хлюпнувшої дірки. Заправився, ступив до злякано відсмикнувшогося Іванича, який намагався звести ноги разом. Втім, приховати набряк у штанях йому все одно не вдалося.
– Не бійся, Володька, не чіпатиму. Навпаки, з’єднаю вас, – киплячи від несподівано спалахнулої злості на себе, підкотив крісло з Камериним до Катерини й ткнув Іванича обличчям у вологу промежину. – Дороби роботу за мене. Хочеш язиком, хочеш носом – сам розберешся, що твоїй дружині подобається більше. Ну, а мені вже час.
Захопивши пістолет і сумку, вийшов з кабінету. Повернув ключ у дверях і ударом руків’ям пістолета зламав його в замку. Клацнувши засув, зачинив металеві двері. Здираючи панчоху з голови та рукавички, не кваплячись, пішов униз сходами. Дивно, але злість минула. Юра навіть усміхнувся, згадавши про ерегований член Іванича. Хотілося б подивитися, як він буде пояснювати це своїй коханій Катрусі, коли звільниться…
