Неочікувано, двадцять восьмого грудня, мені зателефонувала племінниця Олена, студентка другого курсу нашого університету. Донька моєї старшої сестри.
– Дядь Саш, а ти де Новий рік будеш зустрічати? – у своїй манері спитала вона, ледь привітавшись.
– Де? Де? У твоєї бабусі з дідусем, до речі, разом із твоїми мамою й татом.
– Фу! Нудьга. А ти будеш один чи з кимось?
– Один. А що? – мені тридцять п’ять, так і не одружився, і жінки, з якою можна було б зустріти Новий рік, у мене не було.
– Зрозуміло. Знаю я, як ви святкуєте. Пів ночі будете телевізор дивитися та обговорювати наших «вічних» зірок. А о другій годині спати підете… Ти можеш добру справу зробити? Заодно й сам трохи розважишся?
– Говори.
Олена вирішила зустріти Новий рік із подругами. Хлопців не буде, чи то чи всі подруги виявилися на той момент самотніми, чи образилися, чи ще щось. Виходила суто жіноча компанія. Вона пояснила, що так навіть цікавіше, а то вічно розбрідаються парочками по кутках. У неї виникла думка влаштувати сюрприз – запросити Діда Мороза, роль якого я й мав виконати. Якось я уже виступав у цій ролі в неї в школі, щоправда, давненько, і вона досі пам’ятала, хвалилася всім, що Дідом Морозом був її дядько.
Я не став відмовлятися. Справді, непогана розвага, краще, ніж сидіти біля телевізора.
Того ж вечора вона примчала до мене, і ми швиденько склали сценарій на пів години: привітання, конкурси, подарунки – усе як годиться. Костюм, халат, рукавиці, шапку та бороду з вусами я купив у найближчому супермаркеті. Посох – держак, куплений там же, обгорнутий фольгою з мішурою. Усе готово. Час призначено – година, початок другої ночі.
Як і передбачала племінниця, до години ми, наївшись і випивши належну кількість шампанського, сіли перед телевізором, ліниво перекидаючись банальними фразами. Майбутня поїздка подобалася мені дедалі більше, як гарний привід утекти з нудної компанії. У призначений час, вислухавши схвальні побажання, я викликав таксі, переодягнувся й поїхав творити дива та дарувати подарунки.
Зустріч на вулиці з Дідом Морозом викликала в людей веселе пожвавлення, і до племінниці я під’їхав натхнений, на підйомі. Бадьоро відкатав програму: віршики, пісеньки, дитячі конкурси, що викликали особливий сміх серед дівчат, яких я називав дітлахами й дівчатками, що лише додавало веселощів. Повеселилися від душі, навіть шкода було їхати…
Випивши на прощання з дівчатами шампанського, я вже вставав із дивана, коли мене зупинило запитання руденької Світланки, найжвавішої з трьох.
– Дідусю, а ти зараз поїдеш інших дітлахів вітати з Новим роком?
– Ти права, Свєточко. Багато, багато в дідуся роботи в цю казкову ніч. Жодна дитина не повинна залишитися без подарунка, – відповів я, не виходячи з образу.
– А де ж твоя внученька, Снігуронька? Мабуть, важко тобі одному, старенькому? – підколола мене Світлана. Олена з Катею розсміялися.
– Зовсім маленька в мене внученька, от і стомилася. Спить давно, – викрутився я.
– А ти вибери когось із нас у помічниці. Все легше тобі буде.
– Так, дідусю, вибери, – підтакнула Олена.
– Нелегка то справа бути Снігуронькою. Не кожна підійде, – відбивався я, як міг, від їхніх підколів. – От скажи, Катрусю, якою повинна бути Снігуронька?
– Ну, гарною…
– Сміливою! Вона ж часто рятує зайчиків і білочок, або мішок із подарунками, – вигадала Світлана.
– Ще й доброю, – додала Олена.
– Правильно, дівчатка. Бачите? Як із вас вибрати найгарнішу, коли ви всі тут чарівні красуні, найдобріша, найсміливіша? Важко. Ні, вже буду сам. Нічого, впораюся…
– А ти, дідусю, придивися уважніше, може й знайдеш собі Снігуроньку, – спокусливо всміхнулася Світлана, присівши на диван поруч зі мною.
Наче ненароком задерла спідницю, продемонструвавши мені, що на ногах у неї не банальні колготки, а панчохи з мереживною резинкою. Завершуючи своє представлення, відкинулася на спинку дивана, від чого її груди піднялися. Завмерла в такій позі, крадькома позираючи на мене й насолоджуючись справленим ефектом.
Але я швидко взяв себе в руки.
– Згоден, ти гарна. Я вже казав, що ви всі красуні. Але раптом ти не дуже смілива?
– Ах, он як? – підскочила вона. – А якщо так? – Світлана повільно підняла край спідниці, повністю оголивши стегно. Показалися її чорні трусики. Під здивований вигук подруг розстебнула два ґудзики на блузці, трохи зсунувши її з плеча. Показалися її груди, упаковані у твердий чорний бюстгальтер. – Ти ще сумніваєшся в моїй сміливості, дідусю? – млосно спитала вона, еротично облизуючи губи.
Напевне, фізіономія в мене була відповідна – Олена, а слідом за нею й Катя, розсміялися. Видно, Світлана не вперше витворяла такі номери, бентежачи хлопців. Але тепер натрапила не на того.
– Що ж, – задумливо промовив я, розглядаючи Світлану. – Бачу, ти дівчинка не боягузка. Але раптом злі розбійники захочуть украсти мішок із подарунками для дітей?
– Я й розбійників не злякаюся, дідусю, – вона плавно підвелася й, облизнувши губи, розстебнула ґудзик на спідниці.
– Свєтко! – вигукнула Олена.
– А що? Вискочили розбійники. Хочуть відібрати подарунки, – вона повільно розстебнула блискавку спідниці. – І раптом побачили мене! – трохи ворухнувши стегнами, вона скинула спідницю на підлогу. – Остовпеніють, звісно, а ми з дідусем раз – і в санчата. Тільки нас і бачили, – Світлана крутнулася переді мною, демонструючи панчохи й трусики. – Правильно, дідусю? Годжуся я в Снігуроньки?
Поки я підшукував слова, у гру вступила Катерина, найтихіша з їхньої трійці.
– А раптом не всі розбійники остовпеніють? – сказала вона, підколюючи подружку.
– Світлано! Катю! Ви що? – розгублено вигукнула Олена.
– А що? Це ж не наш дядько, – в один голос придушили її протест дівчата. Видно, вони встигли випитати в Олени, звідки взявся Дід Мороз.
– То що ти робитимеш, якщо, скажімо, ватажок розбійників не поведеться на твою білизну? – хитро всміхаючись, Катя повторила своє провокаційне запитання.
– Може й не поведеться, не сперечаюся… Тоді я зроблю так. Нехай це буде ватажок злих розбійників, – Світлана танцюючою ходою підійшла до Олени, розстібаючи дорогою блузку. Обійнявши подружку, бавлячись, удавала, що цілує ту в губи. Олена ніяк не реагувала – стояла, не рухаючись.
– Бачу… Тобі вдалося відволікти ватажка на деякий час, але гляди, він будь-якої миті може кинутися навздогін за мішком із подарунками, – Катя увійшла в азарт, режисуючи спонтанно розігрувану виставу.
У відповідь на зауваження Світлана знизала плечима. Скинувши блузку, акуратно повісила її на стілець і повернулася до Олени. Та трохи нервувала. Почервоніла. Але зовсім не заважала подружці, що стояла перед нею в самій білизні. Світлана, глянувши на мене, обійняла племінницю й цього разу поцілувала її по-справжньому, вже не бавлячись. Та спробувала опиратися, але Світлана виявилася наполегливою, і Олена здалася. Її губи ворухнулися, вона відповіла подружці. Світлана стрімко розвивала успіх – я бачив, як її рожевий язичок проникає в ротик Олені, розсовуючи щільно стиснуті губи. Вона вже не дивилася на мене, притискаючись до подружки, цілуючись із нею засмоктом.
«Нічогенько собі!» – розмірковував я, насолоджуючись цією сценою. Потягнувся, наповнив свій келих шампанським і зручно вмостився на дивані, готуючись дивитися далі. Дівчата цілувалися, але час від часу я ловив сором’язливий погляд Олени, який вона кидала на мене крізь густі вії. А от Світлана поводилася дуже невимушено, вона просто заціловувала подружку, вкриваючи поцілунками обличчя, шию, плечі, попутно пестячи її груди крізь плаття.
Поруч на диван вмостилася Катерина з палаючими очима.
– Налий і мені шампанського, дідусю, – взявши в руки простягнутий келих, зробила ковток і з підколом поцікавилася: – Ну що, годиться Світлана в Снігуроньки?
Я завагався з відповіддю – дійство в кімнаті набирало обертів. Олена, заплющивши очі, цілувалася засмоктом, пестячи груди подружки. Рука Світлани міцно влаштувалася під платтям племінниці. Обидві дівчини збуджено дихали, не помічаючи нікого довкола.
– Ти не думай, вони не лесбійки, просто на них іноді таке находить, – прошепотіла Катя, двигаючись ближче до мене. У її блискучих очах відбивалися переплетені дівочі постаті.
Забравши в неї келих, я поставив його на стіл. Знявши фальшиву бороду з вусами, притягнув дівчину до себе. Поцілував. Її губи пахли вином і шоколадом…
– Я ще не вирішив, годиться Світлана в Снігуроньки. А раптом ватажок злих розбійників зможе вирватися з її солодкого полону? – прошепотів я між поцілунками, обіймаючи її міцніше.
Катерина на секунду розплющила очі, глянувши на подруг. Усміхнулася, притискаючись до мене.
– Не зможе він вирватися…
Скосивши очі, я побачив, що вона має рацію – ватажкові не вирватися. Світлана, залишившись у самих трусиках, знімала з Олени плаття. Та допомагала їй, піднявши руки вгору, тремтячи від нетерпіння. Мій погляд затримався на цій картинці, але Катя вимогливо розвернула мене до себе. Я обійняв свою дівчину й заходився фривольнічати руками, цілуючи всі доступні місця.
Розстібаючи тонку блискавку її плаття, побачив, що Олена, залишившись лише в трусиках і ліфчику, цілує, посмоктуючи голі груди своєї подружки, яка, своєю чергою, пестила її, перебираючи пальчиками всередині чашечок бюстгальтера.
У мене справи теж ішли на лад – стягнувши верх плаття, я миттєво звільнив Катю від бюстгальтера й заволодів її чудовими грудьми з коричневими сосками, що пружно стирчали від збудження. Ніжно стискаючи й перекочуючи їх у пальцях, змушуючи партнерку стогнати від насолоди, я спритно розвернув її, щоб бачити, що витворяють дві пустунки навпроти.
Вони трохи вгамували свій запал, кидаючи зацікавлені погляди в наш бік. У моїй голові замайоріли різні спокусливі картинки: три дівчини й чоловік, три дівчини перед чоловіком і так далі до нескінченності, але Катерина зруйнувала всі мої фантазії.
Спритно вислизнувши з моїх обіймів, вона ковзнула на підлогу й розсунула поли костюма Діда Мороза. Задоволено хмикнула, побачивши горбик під штанями. Повільно, викликаючи в мене солодкий біль очікування, провела довгим нігтем по члену. Потягнула язичок блискавки донизу. Я мало не застогнав, коли вона знову провела пальцем по набряклому члену, пестячи його крізь труси. Продовжуючи мучити мене очікуванням, вона розстебнула ґудзик і приспустила штани з трусами вниз. Нахилилася, трохи торкнулася оголеної голівки. Мене наче струмом вдарило! А ця садистка глянула мені в очі й усміхнулася.
– Я дивлюся, дідусю, ти в чудовій формі, – засміялася вона, знову мазнувши губами по голівці. – Чи не загрожує небезпека нашій Світланці, коли вона стане Снігуронькою? – неголосно промовила мучителька, нахиляючись над самою голівкою. Її подих пестив чутливе місце не гірше за губи. Романтичні оповідання про секс на paprikolu.net.ua. Вона ще раз торкнулася губами голівки. – Ти ж береш її в Снігуроньки? – останні слова вона вимовила, торкаючись губами вуздечки. Відчуття неймовірне! Я смикнувся, намагаючись притиснутися сильніше до її губ. Видихнув:
– Беру!
Катя різко випросталась і, сміючись, голосно промовила на всю кімнату:
– Свєтко, дідусь бере тебе!
– А що як він відмовиться? – голос Світлани долинув зовсім поруч. Розплющивши очі, я побачив, що обидві дівчини вже стояли біля нас, обіймаючись. Веселилися, спостерігаючи за діями своєї подружки.
– Не відмовиться, – хижо всміхнулася Катерина, стягуючи з мене труси й забираючи член до рота.
Збуджений до крайньої межі, я остаточно втратив волю до спротиву, чим вона й скористалася, вміло працюючи язиком і губами. Я віддався їй, не думаючи ні про що… Катя старалася, і невдовзі тугий струмінь сперми наповнив її рота, я все кінчав і кінчав, не в силі зупинитися. Вона проковтнула все, а насамкінець втягнула в себе останні краплі. Я ледь не знепритомнів від насолоди…
Знесилений, я валявся на дивані, відходячи від пережитого. Лагідні пальчики поправили мені труси й штани. Застебнули блискавку й ґудзик. У руки ткнувся келих із холодним шампанським. Довелося розплющити очі.
Усі три дівчини стояли поруч. Усміхалися. Світлана, Олена, Катерина – усі напівроздягнені. Катя облизувала губи, злизуючи залишки сперми. Олена машинально погладжувала Світлану по грудях.
Вони позирали на мене, але я відчув, що їм хочеться зараз залишитися самим.
Я підвівся, пошукав очима бороду, але не знайшов і махнув на неї.
– Що ж, мені пора. Інші дітлахи чекають на мене, – слова знаходилися з труднощами. – Ви найкращі, – я все ж таки випав з образу Діда Мороза. Дівчата засміялися.
– Ти нам теж дуже сподобався, дідусю. Приходь ще якось.
– Не знаю, не знаю, – відповів я, попрямувавши до передпокою, уникаючи дивитися на цих спокусниць, щоб не передумати й не залишитися з ними.
– Приходь, приходь обов’язково! – пролунало вслід, коли я вже зачиняв двері. Мені здалося, що ці слова були не простою ввічливістю. Чи здалося?