— Диви-но, лавочка й досі стоїть на своєму місці, – вигукнула Марина, дружина Слави, коли вони проїжджали повз колишній шкільний двір у хуторі Сичі.
Дорогою до моря вони вирішили навідати її тітку, єдину родичку, що жила на хуторі. Решта рідні давно перебралися до міста.
Марина в дитинстві щоліта проводила у бабусі, в хуторі, тому кожен куточок навіював їй спогади.
— А чим знаменита ця лавочка? – спитав Слава, старанно об’їжджаючи зграю гусей, що вільготно розташувалася просто посеред вулиці.
— Це та лавочка, де ми зазвичай цілувалися вечорами з Володькою. Моє перше кохання… – мрійливо озвалася Марина.
— Чорт! – Слава різко загальмував перед качкою з каченятами, що переходила вулицю. Качка, повернувши голову, докірливо глянула на нього і голосно крикнула, виражаючи своє невдоволення. Слава з Мариною розсміялися: їздять тут усякі, заважають ходити…
О лавочці розмова знову зайшла перед сном, після вечері з тіткою та детальної розмови про все. Тітка відвела їм кутову кімнату зі старим залізним ліжком. Слава вже й забув, коли такі бачив востаннє. Марина ж якраз із сумнівом застеляла ліжко, прикидаючи, як їм вміститися удвох на вузькому ліжку.
— А колись я на ньому спокійно спала удвох із сестрою, і ще місце залишалося, – сказала вона, поправляючи подушку. – А зараз не думаю, що нас чекає комфортна ніч.
— О! До речі, про «а колись», – усміхнувся Слава. – Що там із лавочкою і твоїми нічними пригодами?
— Та, розповідати особливо нічого, дурниці одні. Та й забулося вже багато чого.
— Не томи, розкажи, дівчина з минулим. Викладай усе, – Слава обійняв дружину, поцілувавши в щоку.
— Гаразд, розкажу, – вона помовчала, збираючись із думками. – Вовка – це моя перша любов. Він був старший за мене, значно. Я в школі навчалася, може, шостий чи сьомий клас. Не пам’ятаю. А він уже після першого курсу університету приїхав у гості. Спочатку на мене уваги не звертав. Бо були дівчата розкутіші. А потім щось його зацікавило в мені. Ми стали гуляти разом. Балакали про все підряд. Особливо я – тріщала без упину про різні дурниці. Я страшенно ним гордилася, як же, мій хлопець такий дорослий, та до того ж, якщо можна так сказати, перший хлопець у селі, а в подружок хлопці одні місцеві.
— На третій чи четвертий вечір він проводжав мене до хвіртки та хотів поцілувати. Я відсунулась, втекла, він не став наполягати. Я тоді ще ні з ким не цілувалась, та й не вміла. Було соромно в цьому зізнатися. Тому і втекла. А сама тільки про це й мріяла. Наступного дня побігла до Каті, подружки, навчитися. Уявляєш?
Ну й цілувались ми з ним потім цілими вечорами поспіль, геть губи пухли. Ні, ні, ніби випадково зачепить він мене по попі чи по грудях рукою. Я наївна й подумати не могла, що це він спеціально і йому подобається. А що там подобається – так, було б на що дивитися…
Ось так і гуляли все літо. Посидимо, побалакаємо у компанії зі всіма до темряви, а потім ідемо на лавочку цілуватися. Школи в селі вже нема, а раніше лавочка там була, та ще й у заростях вся, взагалі нізвідки не було видно.
В останній вечір, коли він мав їхати до свого Тернополя, ми знову пішли на лавочку. Я майже плакала від розлуки. Він обіцяв, що будемо переписуватися і що обов’язково зустрінемося наступного року. Прощалися ми з ним довго. Я все не могла розлучитися з ним, прямо висіла на ньому, цілувалася до нестями.
За настроєм він дав волю рукам… Ні, нічого такого, – вона зам’ялася.
Слава заохочувально усміхнувся, і Марина продовжила:
— Не пам’ятаю, що на мені тоді було одягнено. Плаття, мабуть, чи сарафан. Ну, коротше, він гладив мене під платтям по грудях, а потім… А згадала, сарафан був, точно. На бретельках. Бо він легко зняв його зверху. Так я з ним і цілувалася з оголеними грудьми. І ще він гладив мене по трусиках… Під сарафаном.
Слава запитально підняв брови. Марина розсміялась.
— Ні, просто по попі, стискав її, коли я сиділа в нього на колінах на лавочці. І все, мабуть…
Вона, задумавшись, закрила очі. Повільно сказала:
— Ти знаєш, я зараз подумала. Не такий він і досвідчений був, як мені здавалося. Якби був досвідченіший або сміливіший, мабуть, досяг би від мене більшого. Я тоді була в такій ейфорії, що, мабуть, дозволила б йому набагато більше.
Вона відкрила очі та усміхнулася.
— Ну от, знову ти вивідав щось із мого темного минулого! Тобі б слідчим працювати. Ти б, мабуть, хорошим міг бути.
Слава засміявся.
— І не кажи, я б тоді у тебе точно все вивідав. І що було, і чого не було, – він притиснув дружину до себе.
— А взагалі, Марин, дуже зворушлива історія. Ніжна й лірична, – він задумався. – У мене є ідея. Хочеш повернутися в минуле? Частково?
— Як це? – вона не розуміла.
— Ти прийдеш на цю лавочку, на побачення, тільки Вовкою буду я. Більш досвідчений і сміливий. Подивимось, що могло б тоді вийти.
— Давай. Цікаво ти придумав. Я не проти, подивитися, що з цього вийде. – У Марини засіяли пустотливі іскорки в очах. – Тим більше, на мені сарафан.
Стараючись не потривожити сплячу тітку, вони вибралися з хати, як називали будинки на хуторі нащадки козаків. Вийшли на темну вулицю. Ліхтарів, звісно, не було, звідки їм узятися. Лише місяць освітлював дорогу.
Марина хотіла взяти Славу під руку. Він відсунувся, взявши її за руку, переплівши пальці.
— Гадаю, ви, навряд чи тоді ходили під ручку, скоріше ось так.
— Що, занурення в обстановку? – весело махала вона переплетеними руками.
— А як ти хтіла, тільки так, Марин.
Не дійшовши до шкільного двору, він зупинив її в тіні розлогої тополі. Нахиляючись поцілувати її, він побачив, що вона завмерла, прикривши очі. Слава торкнувся її губ. Марина привідкрила ротик.
— Ні, дівчинко. Неправильно. Ти ж тільки недавно навчилася цілуватися, – прошепотів він.
— Точно, а я й забула, – ойкнула Марина.
Вони стояли й цілувалися в губи, ніби повернулися кожен у свою юність. Тепла ніч, тиша, місячне світло створювали особливу атмосферу казки. Навіть Слава розчулився. Відриваючись від її теплих губ, він потягнув Марину далі.
Вони дійшли до шкільного двору. Паркану не було, лише залишки двох цегляних стовпів позначали ворота. Двір поступово заростав кущами. Лавочка справді була — лавка на шкільному стадіоні. Раніше, від дороги, її закривало шкільне приміщення. Зараз від нього залишилися тільки вали фундаменту, порослі травою. З усіх інших боків лавка не проглядалася, двір по периметру був обсаджений кущами, які зараз розрослися, створюючи непрохідні зарості.
Слава перевірив лавку на міцність. Товста, міцна дошка, напевно дубова, міцно прикручена болтами до металевих опор-стовпчиків. Виднілися навіть залишки фарби. Дощ, що пройшов два дні тому, змив стару, а нова ще не встигла накопичитися, тому Слава вільно сів на лавку, захоплюючи за собою Марину.
Поцілувавши її кілька разів у губи, він взяв її обличчя в долоні й став цілувати все підряд — її закриті очі, ніс, щоки, підборіддя, не пропускаючи ані міліметра. Вона, трохи задихаючись, намагалася заперечити, що це занадто для юного хлопця.
— Ми ж домовлялися, я ж досвідченіший, – відповів він, продовжуючи цілувати її.
Ніжно він гладив її по спині, запустивши долоню під тканину. Лагідно розгладжував плечі, відсуваючи тонкі бретельки сарафана.
Продовжуючи цілувати, він погладжував її по грудях, знизу, одним пальчиком, спершу дуже обережно, ніжно, а потім, побачивши, що вона не обурюється, накрив правою рукою її груди й злегка стиснув. Марина сприйняла це як належне.
Слава нахабнішав, цілуючи її та гладячи по грудях, не соромлячись. Тонка тканина сарафана не приховувала її збудження, збуджені сосочки пружно впиралися йому в долоню.
— У тебе чудові, дуже пружні груди. Мені вони дуже подобаються. Відчуваєш, як вони ідеально лягають мені в долоню, ніби створені для мене, – прошепотів він їй на вухо.
Марина глибоко зітхнула й притулилася до нього всім тілом. Він узявся осипати поцілунками її плечі, шию. Марина почала задихатися, вперлася в нього руками, благально мовивши:
— Давай просто посидимо поки. Подивися, яка ніч гарна.
Він вирівнявся. Посидимо, так посидимо. Обіймав її, погладжуючи по стегну. Як і годиться закоханим, вони милувалися зорями, що яскраво сяяли в небі. Слава, навмання ткнувши в групу зірок, «вигадав» нове сузір’я — Саламандра, попутно розповівши байку про вогненну ящірку. Вона слухала його теревені, не заперечуючи, тільки загадково всміхалася.
Він знову поцілував її, сміливо гладячи стегна й лобок крізь плаття. Цілуючи плечі, спустив бретельки. Плаття, ніби саме собою, посунулося донизу, оголюючи її міцненькі груденята. Він поцілував одну з них, упіймавши себе на думці, що відчуває майже таке саме хвилювання, ніби вперше.
— А колись я на ньому спокійно спала удвох із сестрою, і ще місце залишалося, – сказала вона, поправляючи подушку. – А зараз не думаю, що нас чекає комфортна ніч.
— О! До речі, про «а колись», – усміхнувся Слава. – Що там із лавочкою і твоїми нічними пригодами?
— Та, розповідати особливо нічого, дурниці одні. Та й забулося вже багато чого.
— Не томи, розкажи, дівчина з минулим. Викладай усе, – Слава обійняв дружину, поцілувавши в щоку.
— Гаразд, розкажу, – вона помовчала, збираючись із думками. – Вовка – це моя перша любов. Він був старший за мене, значно. Я в школі навчалася, може, шостий чи сьомий клас. Не пам’ятаю. А він уже після першого курсу університету приїхав у гості. Спочатку на мене уваги не звертав. Бо були дівчата розкутіші. А потім щось його зацікавило в мені. Ми стали гуляти разом. Балакали про все підряд. Особливо я – тріщала без упину про різні дурниці. Я страшенно ним гордилася, як же, мій хлопець такий дорослий, та до того ж, якщо можна так сказати, перший хлопець у селі, а в подружок хлопці одні місцеві.
— На третій чи четвертий вечір він проводжав мене до хвіртки та хотів поцілувати. Я відсунулась, втекла, він не став наполягати. Я тоді ще ні з ким не цілувалась, та й не вміла. Було соромно в цьому зізнатися. Тому і втекла. А сама тільки про це й мріяла. Наступного дня побігла до Каті, подружки, навчитися. Уявляєш?
Ну й цілувались ми з ним потім цілими вечорами поспіль, геть губи пухли. Ні, ні, ніби випадково зачепить він мене по попі чи по грудях рукою. Я наївна й подумати не могла, що це він спеціально і йому подобається. А що там подобається – так, було б на що дивитися…
Ось так і гуляли все літо. Посидимо, побалакаємо у компанії зі всіма до темряви, а потім ідемо на лавочку цілуватися. Школи в селі вже нема, а раніше лавочка там була, та ще й у заростях вся, взагалі нізвідки не було видно.
В останній вечір, коли він мав їхати до свого Тернополя, ми знову пішли на лавочку. Я майже плакала від розлуки. Він обіцяв, що будемо переписуватися і що обов’язково зустрінемося наступного року. Прощалися ми з ним довго. Я все не могла розлучитися з ним, прямо висіла на ньому, цілувалася до нестями.
За настроєм він дав волю рукам… Ні, нічого такого, – вона зам’ялася.
Слава заохочувально усміхнувся, і Марина продовжила:
— Не пам’ятаю, що на мені тоді було одягнено. Плаття, мабуть, чи сарафан. Ну, коротше, він гладив мене під платтям по грудях, а потім… А згадала, сарафан був, точно. На бретельках. Бо він легко зняв його зверху. Так я з ним і цілувалася з оголеними грудьми. І ще він гладив мене по трусиках… Під сарафаном.
Слава запитально підняв брови. Марина розсміялась.
— Ні, просто по попі, стискав її, коли я сиділа в нього на колінах на лавочці. І все, мабуть…
Вона, задумавшись, закрила очі. Повільно сказала:
— Ти знаєш, я зараз подумала. Не такий він і досвідчений був, як мені здавалося. Якби був досвідченіший або сміливіший, мабуть, досяг би від мене більшого. Я тоді була в такій ейфорії, що, мабуть, дозволила б йому набагато більше.
Вона відкрила очі та усміхнулася.
— Ну от, знову ти вивідав щось із мого темного минулого! Тобі б слідчим працювати. Ти б, мабуть, хорошим міг бути.
Слава засміявся.
— І не кажи, я б тоді у тебе точно все вивідав. І що було, і чого не було, – він притиснув дружину до себе.
— А взагалі, Марин, дуже зворушлива історія. Ніжна й лірична, – він задумався. – У мене є ідея. Хочеш повернутися в минуле? Частково?
— Як це? – вона не розуміла.
— Ти прийдеш на цю лавочку, на побачення, тільки Вовкою буду я. Більш досвідчений і сміливий. Подивимось, що могло б тоді вийти.
— Давай. Цікаво ти придумав. Я не проти, подивитися, що з цього вийде. – У Марини засіяли пустотливі іскорки в очах. – Тим більше, на мені сарафан.
Стараючись не потривожити сплячу тітку, вони вибралися з хати, як називали будинки на хуторі нащадки козаків. Вийшли на темну вулицю. Ліхтарів, звісно, не було, звідки їм узятися. Лише місяць освітлював дорогу.
Марина хотіла взяти Славу під руку. Він відсунувся, взявши її за руку, переплівши пальці.
— Гадаю, ви, навряд чи тоді ходили під ручку, скоріше ось так.
— Що, занурення в обстановку? – весело махала вона переплетеними руками.
— А як ти хтіла, тільки так, Марин.
Не дійшовши до шкільного двору, він зупинив її в тіні розлогої тополі. Нахиляючись поцілувати її, він побачив, що вона завмерла, прикривши очі. Слава торкнувся її губ. Марина привідкрила ротик.
— Ні, дівчинко. Неправильно. Ти ж тільки недавно навчилася цілуватися, – прошепотів він.
— Точно, а я й забула, – ойкнула Марина.
Вони стояли й цілувалися в губи, ніби повернулися кожен у свою юність. Тепла ніч, тиша, місячне світло створювали особливу атмосферу казки. Навіть Слава розчулився. Відриваючись від її теплих губ, він потягнув Марину далі.
Вони дійшли до шкільного двору. Паркану не було, лише залишки двох цегляних стовпів позначали ворота. Двір поступово заростав кущами. Лавочка справді була — лавка на шкільному стадіоні. Раніше, від дороги, її закривало шкільне приміщення. Зараз від нього залишилися тільки вали фундаменту, порослі травою. З усіх інших боків лавка не проглядалася, двір по периметру був обсаджений кущами, які зараз розрослися, створюючи непрохідні зарості.
Слава перевірив лавку на міцність. Товста, міцна дошка, напевно дубова, міцно прикручена болтами до металевих опор-стовпчиків. Виднілися навіть залишки фарби. Дощ, що пройшов два дні тому, змив стару, а нова ще не встигла накопичитися, тому Слава вільно сів на лавку, захоплюючи за собою Марину.
Поцілувавши її кілька разів у губи, він взяв її обличчя в долоні й став цілувати все підряд — її закриті очі, ніс, щоки, підборіддя, не пропускаючи ані міліметра. Вона, трохи задихаючись, намагалася заперечити, що це занадто для юного хлопця.
— Ми ж домовлялися, я ж досвідченіший, – відповів він, продовжуючи цілувати її.
Ніжно він гладив її по спині, запустивши долоню під тканину. Лагідно розгладжував плечі, відсуваючи тонкі бретельки сарафана.
Продовжуючи цілувати, він погладжував її по грудях, знизу, одним пальчиком, спершу дуже обережно, ніжно, а потім, побачивши, що вона не обурюється, накрив правою рукою її груди й злегка стиснув. Марина сприйняла це як належне.
Слава нахабнішав, цілуючи її та гладячи по грудях, не соромлячись. Тонка тканина сарафана не приховувала її збудження, збуджені сосочки пружно впиралися йому в долоню.
— У тебе чудові, дуже пружні груди. Мені вони дуже подобаються. Відчуваєш, як вони ідеально лягають мені в долоню, ніби створені для мене, – прошепотів він їй на вухо.
Марина глибоко зітхнула й притулилася до нього всім тілом. Він узявся осипати поцілунками її плечі, шию. Марина почала задихатися, вперлася в нього руками, благально мовивши:
— Давай просто посидимо поки. Подивися, яка ніч гарна.
Він вирівнявся. Посидимо, так посидимо. Обіймав її, погладжуючи по стегну. Як і годиться закоханим, вони милувалися зорями, що яскраво сяяли в небі. Слава, навмання ткнувши в групу зірок, «вигадав» нове сузір’я — Саламандра, попутно розповівши байку про вогненну ящірку. Вона слухала його теревені, не заперечуючи, тільки загадково всміхалася.
Він знову поцілував її, сміливо гладячи стегна й лобок крізь плаття. Цілуючи плечі, спустив бретельки. Плаття, ніби саме собою, посунулося донизу, оголюючи її міцненькі груденята. Він поцілував одну з них, упіймавши себе на думці, що відчуває майже таке саме хвилювання, ніби вперше.
Покриваючи її груди поцілунками, він все ближче й ближче підбирався до твердих сосочків. Марина довірливо майже лежала в нього на руках, гладячи його по голові. Узявши тверденький сосок у губи, він змусив її задихнутися від насолоди. Пристрасні розповіді про кохання на paprikolu.net.ua. Він стискав його, перекочував, інколи покусував. Упевнено, але ніжно.
Вона майже лежала на лавці, відкинувшись назад, на його руці. Іншою рукою він пестив її стегна, все вище й вище, тепер уже під сукнею. Підібравшись до трусиків, провів пальцем під резинкою, окреслюючи жаданий трикутник.
Марина не опиралася, забувши про сором, здавалося, сама підставляла йому найласіші шматочки свого тіла.
Нарешті настав момент істини, принаймні для нього. Його долоня накрила її щілинку, вологеньку, гарячу, навіть крізь трусики. Повільно, дуже обережно, наче звертаючись із предметом неймовірної крихкості, він погладив її, викликаючи солодкий стогін у дівчини.
Слава притис Марину до себе, не прибираючи руки від її щілинки. Водив пальцем, ніби дражнячи її, окреслюючи овал навколо губок. Марина задихалася.
Слава уважно вдивився в її обличчя, перекошене пристрастю, нахилився, поцілував її та, продовжуючи пильно дивитися на неї, торкнувся пальцем її клітора, легкими рухами пестячи його. Вона застогнала, сплеснула руками, намагаючись обійняти його, але заважали бретельки сарафана.
Слава на секунду, перериваючи ласку, допоміг їй виплутатися і знову повернув руку назад, до її щілинки, легко ковзнувши рукою під трусики. Не використовуючи нічого особливо вишуканого, він зосередився на її ніжному кліторі, гладячи й легенько похитуючи його в різні боки.
Ще кілька рухів — і Марина затремтіла в нього в руках, вигинаючись усім тілом, дряпаючи йому спину нігтями. Зачекавши, доки вона трохи затихне, він рішуче поставив дружину на ноги. Наче з ляльки зняв із неї сукню, а сам, позбувшись сорочки, притис її до себе. Вона уткнулася палаючим обличчям йому в груди. Погладжуючи її по голій спині, опускаючись руками до попки, безсоромно залазячи в трусики й зверху, і збоку, пестячи її пружні половинки, він прошепотів:
– Я дуже, дуже люблю тебе, мила. Ти така хороша, така пристрасна. Я не в силах відірватися від тебе, – трусики остаточно сповзли донизу, оголюючи її попку. – Ти просто чарівниця! Такого зі мною ще не було. Не можу повірити, що нарешті зустрів таку величну дівчину, – загалом, шепотів на вухо ті слова, які мають значення тільки в моменти особливої близькості.
– Я хочу роздягнути тебе зовсім, – не зустрічаючи заперечення, він нахилився і стягнув із неї мокрі трусики, дбайливо поклавши їх на лавочку поруч із сукнею. Розвернув Марину до себе спиною, накрив її грудки долонями, притягнув до себе. Продовжуючи нашіптувати ніжний маревний трьоп, він пестив її всю, проводячи руками по її оголеному, відкритому для нього тілу, не пропускаючи нічого: ні пружних горбиків грудей, ні плаского животика, ні трикутника лобка, що закінчувався чутливим, таким, що відгукувався тремтінням у всьому її тілі навіть на найлегший дотик, клітором.
– Я хочу, щоб ми стали ближче, – прошепотів він, розстебнувши штани, дістаючи члена з трусів. Він притиснувся ним до її попки. Марина помітно напружилася.
– Не бійся нічого. Я пам’ятаю, що в тебе ще нікого не було, і повір мені, так і залишиться. Довірся мені.
Вона розслабилася. Тоді він, трохи присівши, просунув член між її ногами, розташувавши його між її мокреньких губок, щільно притиснув до них своєю долонею.
– Ти відчуваєш мене, як я люблю тебе, як мені хочеться бути до тебе якнайближче. Але не бійся, туди він не потрапить. Не будемо квапитися. Мені й так з тобою дуже добре.
Слава повільно рухав членом, ковзаючи між її губками, даючи їй змогу звикнути до нових відчуттів. Він спіймав себе на думці, що зараз справді поводиться з Мариною, своєю тридцятирічною дружиною, як із дівчинкою, наче все вперше. Вона повністю захопилася грою, переносячись на багато років назад, забувши про свій досвід геть.
Відчувши, що вона знову почала збуджуватися, він пришвидшився. Бажання розривало його, він з останніх сил стримувався. У якийсь момент йому захотілося, аби місце його руки зайняла її долоня, але вже не залишалося ані бажання, ані сенсу щось міняти. Марина почала постогнувати. Ці звуки переповнили чашу його витримки.
Різко притиснувши її до себе ще дужче, і вже не звертаючи на неї жодної уваги, швидкими рухами довів себе до кінця, прибравши руку з члена в самий останній момент. Марина, слухаючись інстинкту, зімкнула ноги, даючи йому змогу обійтися без руки.
Сперма сильним струменем вистрілила в ніч…
Вони ще довго стояли, обійнявшись, Марина не поспішала одягатися, а він натягнув штани.
– Ти знаєш, я зараз трохи шкодую, що тоді не опинилася в руках такого досвідченого і сміливого спокусника.
– Ну не таким уже я й досвідченим був у той час. Навіть не знав, як ліфчик розстібається.
– Не знаю, не знаю, – лукаво підчепила вона його. – Базікати у тебе, мабуть, уроджене. Круто ти мені про сузір’я Саламандри ввернув…
Наступного дня, коли машина скорочувала кілометри, що відділяли їх від довгоочікуваного моря, Марина несподівано сказала:
– Прямо казка якась. Дякую тобі. Тепер про цю лавочку в мене є два спогади, і обидва чудові.