
Біля ресторану стояло кілька дорогих автівок, невелика група чоловіків і жінок стояла біля входу, вони палили і, судячи з усього, були добряче напідпитку. Жінки голосно сміялися, чоловіки теж тихо підхихикували, причому, практично не розмовляючи, на той час їм цього було вже не треба для веселощів. Я йшов по стежці через парк перед рестораном, в темряві я побачив жіночий силует, вона стояла, тримаючись за гілку дерева, почувши мої кроки, повернула голову в мій бік, і низьким трохи хриплуватим голосом, заплітаючись, сказала: «Андрію Вікторовичу, я вже йду. Казала не треба мене поїти»...