Мені вже все одно, що вона каже. Вона ще мляво чинить опір, прибираючи мої руки від пояса на халаті та від застібки на чорно червоному мереживному ліфчику. Щось лепече про запах перегару. Але мене це зупинити не може. Я з деякими труднощами підхоплюю її на руки, ногою відчиняю двері й кидаю її на незастелене ліжко... Вона, здається, її звуть Люда, лише імітує опір. Але насправді вона вже потекла. Кажучи "ну не треба, Вовчику, миленький", вона відповідає на мої поцілунки та підставляє свої соски, що стирчать із купальника, треться промежиною об моє праве стегно...