Вона була самим звичайним дівчиськом. І на нашому дворі її знав кожен чи не з пелюшок. При тому сам я завагався б сказати точно, в якому будинку вона живе, та й не впізнав би в обличчя її батьків. Знаєте, бувають такі діти – діти з нашого двору. От і Свєтка була саме такою. Я бачив її все літо – швендяючою по двору, граючою в що завгодно і з усіма хлопцями. Судячи з усього, вона легко з ними сходилася, вони швидко приймали її у свої ігри. Своїх дітей у мене тоді не було, та й дівчини, якщо чесно, постійної також. Було мені майже 25, і в питанні створення сім’ї я нікуди не поспішав. Свєтка росла швидко, таке часто буває з дворовими дітлахами. Я пам’ятав її зовсім маленькою, а тут минуло всього кілька років – і вона вже витяглася та стала дівчиною. Нічого примітного в ній не було. Худа, висока, з довгими й теж худими ногами, завжди засмаглими, але мускулистими. Ручки тонкі, обличчя зовсім невиразне. Коротка стрижка під каре світлого волосся. Задертий ніс і тонкі губи. А очі...

— Максим Петрович, — вона облизала губи рожевим язичком. — Можна мені прийти до Вас на особисту консультацію? Додому? Є кілька важких питань, які без Вашої допомоги ніяк, — і скромно потупилась, граючи оченятами. Усе те саме, тільки якось пряміше, грубіше, чи що. Ну й покоління ми виростили. Хоча, звичайно, сам Бондаренко нікого у свої тридцять п’ять не виростив. За плечима лише бездітне розлучення і три роки парубоцького життя. — Раніше він завжди ухилявся від таких пропозицій, спершу через дружину, потім, ну, гидував чи що. Він і тепер хотів відмовити, як завжди, м’яко, але категорично. Уже відкрив рота… Та на очі потрапила натягнута маєчка, що ледь прикривала юні зворушливо-тремтливі груди. В принципі, якого біса? Один раз живемо...