Мої обов’язки прості – возити Олю, студентку першого курсу, на заняття й назад, та її матір, куди скажуть. Робота, звісно, лакейська, але коли в тридцять з хвостиком вмирає твоя контора, і ти пів року не можеш знайти роботу, то погодишся на будь-яку пропозицію заради грошей. Треба сказати, що господарі поводилися по-людськи. Не хамили, зі слугами тільки на «ви», у них така мода. Та й Оля не схожа на типового представника золотої молоді — дівчина вся понура, замкнена в собі. За пів року, звісно, траплялося всяке, можливо, я б і пішов, якби не вона, точніше, не наші з нею вечірні прогулянки містом...

Вона увійшла й спритно влаштувалася з ногами в одному з крісел, при цьому я зміг розгледіти її мереживні трусики-бедровки. — Як влаштувався? — Вона оглянулася. — У тебе небагато речей. Але мати з батьком обов'язково тобі куплять усе, що потрібно. — Було б непогано, — кивнув я і сів у друге крісло. — Ти спідниці носиш? — запитала Мілле. Питання мене не здивувало. Я знав, що в цій країні до питань статевих відмінностей людей давно ставляться дуже толерантно...