Я завжди казала, що дітей треба виховувати правильно. І моя донька Світлана тому підтвердження. Правила гарного тону, поведінки, ввічливість, господарність – усе це я старалася їй прищепити. Але хочу сказати вам, що не в цьому справа. Я зараз про інше... Сніданок був приготований, а кава заварена саме так, як я люблю – з корицею. Я вийшла з душу свіжою, загорнувшись у теплий халат від п'яток до вух. — Цьом, Свєто, — я підставила їй щоку. Донька поцілувала мене. — Як у вас? Я так розумію, усе чудово? — Коля класний хлопець, мам, — Світлана сіла, підібгавши ноги під себе, як вона любить. — Мені сподобалося...

Сидимо на кухні, у напівтемряві. Загальне світло вимкнене, горить лише підсвітка, створюючи затишну атмосферу. Не любила вона яскраве світло. П’ємо чай, балакаємо про плани на вихідні — попереду субота. Ось тут вона мені й видала: — А ти знаєш, мене в дитинстві карали. Навіть не в дитинстві, а пізніше, коли я старшою стала. І не батьки…

Ми не бачилися з нею майже 10 років. Оце так! Кому розповісти – так і не повірить! Ми ж – нерозлийвода з п’ятого класу, що просиділи за однією партою майже п’ять років! І не бачилися одразу після випускного наступні 10 років нашого життя! Взагалі! Ніколи! Чому? Я й сама не знаю, можливо, ми так сильно набридли одна одній за попередні роки. Все якось так закрутилося, завертілося в моєму житті. Я виїжджала в іншу країну, вчилася у двох університетах, вийшла заміж, потім розлучилася, потім…