У цей момент, замість відповіді, він узяв мене за потилицю і, притягнувши до себе, поцілував. Я не очікувала від нього такого вчинку й намагалася відсахнутися.
— Пане! – Ну не можна ж так жартувати! – вирвалося в мене.
— Тихіше. Ще когось розбудиш, — почувся у відповідь голос.
Вільям так і не відпустив мене, навпаки — силоміць знову притягнув моє обличчя до себе, цілуючи вже набагато грубіше, ніж кількома хвилинами раніше.
Мені довелося впертися долонями в його груди, щоб хоча б якось зберегти якусь відстань. Звичайно, цей жест не залишився непоміченим моїм паном. Замість того, щоб відпустити мене, він міцно схопив мене за руку й потягнув її до своїх штанів — туди, де відчувалася певна «випуклість». Щойно моя рука її торкнулася, я відчула, що вона, в певному сенсі, зрідка «рухається».
— Що ви робите?! – злякано пропищала я.
— А ти хіба не розумієш?
— Розумію, але…
— Але що?
— Так не можна!
— Справді?
— Так!
Щойно я вимовила це останнє слово, він відпустив мене.
— Можливо, ти маєш рацію, — промовив він, підводячись із підлоги і якось задумливо потираючи очі. — Мати справу з прислугою я не бажаю. Тим паче — спати з нею. Тож ось мій наказ: від сьогодні — не потрапляй мені на очі.
Після цього Вільям вийшов на вулицю і зник на кілька днів, не попередивши нікого.
---
На п’ятий день зникнення мого пана мене викликали до кабінету пані — господині маєтку, в якому я жила. Вона поставила мені кілька запитань, переважно щодо того, куди міг подітися Вільям і чи знаю я причину його зникнення. Мені довелося мовчати, адже я не була впевнена, чи справді ситуація зі мною стала причиною…
---
26 листопада. Четвер. Саме цього дня моє життя пішло шкереберть. Якщо це взагалі можна так назвати…
12:45. Звичайний час для прислуги. У нас немає визначеного часу на обід чи прогулянки містом. У нас лише одна мета — випрати, прибрати, підчистити. Загалом — виконати свою роботу ідеально. Так, щоб хазяїн залишився задоволений, хоч і не покаже цього. І плани на сьогодні, тобто розпорядок, ніхто поки не змінював.
Отже, оскільки кімната мого пана була на другому поверсі, мені довелося прихопити з собою щіточку для пилу, кілька серветок і засіб для скла. А оскільки я, на відміну від колег, не люблю тягати все одразу, то, звісно, більше нічого не взяла.
Від початку й до кінця перерахувала всі сходинки. Зробила кілька кроків і зупинилася перед дверима мого пана. Підняла руку й застигла, перевівши подих.
— Навіщо стукати, якщо там нікого немає? – пролунав голос за спиною.
— Так належить за інструкцією, — машинально відповіла я, перш ніж зрозуміла, чий це був голос.
— Он як? Ну що ж, заходь, раз господар дозволяє.
— Н-ні, я, н-напевно, трохи згодом підійду, — пробелькотіла я, намагаючись розвернутися й уникнути незручної ситуації.
— А от і ні, люба! – відповів Вільям і схопив мене за руку ще до того, як я встигла зреагувати. — Ходімо-но зі мною!
За кілька митей двері в кімнату грюкнули, затягнувши мене й господаря всередину.
---
І ось я сиджу на ліжку свого пана і з панікою оглядаю кімнату. Ні, я тут уже бувала, й не раз, але мені ще не доводилося шукати з неї вихід. Тим паче — так поспіхом.
— Тобі страшно? — запитав Вільям, проходячи повз мене і знімаючи краватку з шиї. — Невже я такий страшний, що від мене тепер тікає прислуга?
— Та що ви! Ні! Звісно ж, ні! – а в голові лиш лунало: «Так! Так! Ще раз — так!»
— Справді? Ну що ж, чудово. Тоді… — з цими словами він підійшов до мене. — Простягни руки.
— Навіщо?
— Це наказ. Або ти ослухаєшся наказу? Хочеш бути звільненою?
— Н-ні…
— Тоді — підкоряйся! — він бачив, що я ще досі розгублена, тож повторив. — Простягни руки.
Мені коштувало чималих зусиль виконати це й не показати, як сильно тремтіли самі руки. Я боялася. Боялася наслідків. Того, що було в нього на думці в цей момент.
І тут Вільям дістав ту саму краватку, яку щойно зняв зі своєї шиї, і зв’язав нею мої руки. Так туго, що навіть при бажанні я не змогла б їх звільнити.
— Що ж ви маєте намір зробити?
— Зараз усе дізнаєшся, — з цими словами юнак перевірив, чи міцно зав’язана тканина на моїх руках, після чого штовхнув мене, змусивши впасти спиною на м’яке ліжко. — Лілі, скажи, були у тебе з кимось стосунки?
— ЩО?
— Просто цікаво, — юнак почав розстібати ґудзики на зап’ястях.
— Звісно були, — не задумуючись, відповіла я.
— Шкода, шкода, — у голосі прозвучали нотки розчарування. — Ну нічого не вдієш. Значить, мені буде простіше.
У той момент я навіть не підозрювала нічого, як раптом Вільям нахилився наді мною.
— А тепер, моя мила служнице, закрий очі.
— Навіщо?
— Дізнаєшся.
Мені нічого не залишалося, як коритися наказам пана. А він у той час легким дотиком руки провів від моєї шиї, уздовж грудей, ледь торкаючись тканини, опускаючи руку все нижче й нижче.
— Щоб ти нічого не відчула – очі не відкривай, — промовив він майже тихим голосом.
— Д-добре, — відповіла я, трохи посунувшись на місці через незручне положення.
— От і розумниця.
Вільям опустився до моїх ніг. Мені не потрібно було це бачити. Я це відчувала. Те, як він торкався мене, як обережно знімав панчохи, як проводив пальцями по шкірі…
Спочатку це були лише легкі дотики, ніби він вивчав моє тіло через тканину, потім – його руки стали настирливішими. Стискали, м’яли. Знову стискали. Але йому цього було замало.
Я намагалася не видавати ніяких звуків, дихати рівно, лише іноді несміливо намагалася звести ноги разом. Але не наважувалася встати. Мої спроби приховати емоції, видно, тішили юнака.
— Скільки в тебе було хлопців?
— Один.
— Він і досі з тобою?
— Ні.
— Чому?
Я трохи вагалася з відповіддю.
— Не зійшлися характерами.
Сталася незручна тиша, яку перервав тихий смішок пана.
— Ага, так я тобі й повірив!
У цю мить я відчула, як юнак знову нахилився наді мною, торкаючись губами моєї шиї.
— Дивно, але чому ж ти так солодко пахнеш? У цьому є якийсь прихований мотив?
Я не встигла відповісти, бо Вільям раптово притиснувся губами до моїх. Ніжно, наче боявся налякати.
— А тепер, мабуть, закінчимо з прелюдією.
Він потягнув за ниточку на моїй уніформі, і ліф на грудях розійшовся. Я рефлекторно хотіла приховатися руками, зовсім забувши, що вони зв’язані. І розплющила очі.
— Ноу, ноу, — перед собою я побачила обличчя пана. — Правила порушувати не можна.
— Але…
— Заплющ.
Мені нічого не залишалося, як послухати. Навіть із заплющеними очима я відчувала його усмішку.
Іноді по тілу пробігали мурашки від його дотиків.
— Не смій відкривати очі, — зі звичайним спокоєм у голосі промовив юнак і продовжив свою «цікаву» справу. — Ти ж не хочеш, щоб пан тебе покарав?
Він посміхнувся, розв’язавши стрічки на уніформі служниці й оголивши те, що було так ретельно приховане.
Невеликі, акуратні груди, які вже давно не залишалися без уваги аристократа. Так, саме так називають деяких із заможної знаті.
Далі за «імпровізованим планом» йшла решта явно непотрібного одягу. Костюм покоївки виявився далеко не таким простим, як здавався спочатку. Різні ґудзики, паски та стрічки. Вільям знатно помучився, поки з усім цим впорався.
До цього йому й на думку не спадало зв’язуватися зі слугами, а тим більше — як було згадано — спати з ними. Але ця дівчина його зацікавила. Незрозуміло чим, але встигла.
Вже за кілька хвилин, хоч вони його й втомили, молодий лорд нарешті впорався. Але чим далі він заходив, тим активніше покоївка намагалася сховати своє оголене тіло, незважаючи на зв’язані руки.
Кілька таких спроб почали бісити, тому пан вирішив дати непокірній дівчинці урок. Він навис над оголеним тілом, підняв одну руку догори, ще міцніше стиснувши зв’язані зап’ястя, щоб її пальці не тремтіли.
Поки її руки були притиснуті до ліжка, Вільям опустився до грудей і обхопив губами вже улюблені «вишеньки», почавши гратися з ними. Ніжно-рожеві соски набували яскраво-червоного кольору через його покусування та відтягування.
У мене перехопило дух. Ні, я, звичайно, все розумію, але…! Але я до такого не була підготовлена.
Я все ще намагалася вивільнити руки з міцної хватки, але, то було марне.
— П-пане…! — вирвалося в мене. — Годі! Це ж…! Так не можна!
Варто було Вільямові доторкнутися до моїх грудей, як перша думка, що спалахнула в голові, — тікати. Тікати й не попадатися йому на очі якийсь час.
— Благаю вас, відпустіть мене. Інакше можуть помітити мою тривалу відсутність… — намагалася знайти будь-яку відмовку, аби тільки він дозволив мені піти.
— Мені можна, — різко відповів брюнет і на мить відірвався від своєї справи, глянувши на обличчя служниці. Такий опір, хоч і збуджував, водночас розчаровував, тому з цим треба було щось робити. — Якщо хтось насмілиться запитати, де ти була, я сам відповім. А зараз перестань опиратися й лежи спокійно. — Він знову схилився до жіночих грудей і лизнув напружений сосок. Це говорило лише про одне.
— Дурна, намагаєшся втекти, а сама жадаєш моїх дотиків, — не стримав вдоволеної посмішки хлопець і опустив другу руку між ніжок покоївки. — Ще й мокра. Брешеш самій собі. — Натиснувши на клітор, аристократ підняв голову, спостерігаючи за реакцією покоївки. Романтичні оповідання на paprikolu.net.ua. Вона здригнулася й інстинктивно спробувала стиснути ноги, що лише сильніше розпалило юнака, і він нахабно відсунув тканину спідньої білизни вбік, проводячи подушечками пальців по вогкому місцю.
Мені нічого не залишалося, окрім як мовчати й соромливо відвести погляд убік. Ну чому? Чому він так легко розгадує мої бажання, лише поглянувши на моє тіло? Аааах, це було погано. Дуже погано!
— П-пане, благаю… — я так і не договорила. Довелося прикусити губу зсередини, щоб стриматися, дихаючи глибоко.
Не заперечу, хлопці й раніше торкалися мене. Торкалися моїх грудей, торкалися найпотаємніших місць. Але… Тоді я майже нічого не відчувала. Ніби й не було нічого. Мені не подобались ні легкі поцілунки, ні покусування. Але зараз усе було інакше.
Руки пана палили шкіру. І неважливо, де саме вони торкалися мене — з кожним разом хотілося все більше. Але… я не сміла про це говорити. Не зараз.
— Пане Вільяме… Прошу вас, припиніть… — вимовила я, відчуваючи, як мої щоки зрадницьки палають від сорому.
— Пане... прошу... годі... — втомлено перераховував юнак, продовжуючи гратися з грудьми своєї служниці. — Яка ж ти складна. Невже не зрозуміло? Якщо я щось хочу — я це отримаю. — І, вирішивши наочно продемонструвати, він опустив пальці нижче та ввів один із них у вогке лоно.
Незайманою дівчина вже не була, що, власне й не дивно. Тому за одним пальцем Вільям ввів і другий, починаючи рухати рукою вперед-назад. Губи ж продовжували досліджувати груди, що вже давно привертали увагу. Кінчик язика торкався найчутливішого місця — рожевого сосочка, іноді натискаючи на нього, іноді просто обводячи контур.
— Пане...!
У цю мить у кімнату постукали. Ми обидвоє миттєво завмерли, обмінявшись поглядами.
— Вільяме, ти вдома? — почувся жіночий голос.
— Розітто, не зараз, — голос господаря звучав роздратовано, але все ж спокійно.
— Любий, не забувай. Ми минулого разу вже запізнилися на вечірку. Сьогодні запізнення неприйнятне.
У відповідь мій пан лише важко зітхнув.
— Гаразд. Іду, — після невеликої паузи додав. — Спущуся за кілька хвилин.
— Океееей!
Лише коли цокіт підборів у коридорі за дверима стих — Вільям розв'язав мені руки.
— Що ж, на сьогодні «тортури» припиняються, — у його голосі відчувався неприхований сарказм.
— Вони припиняються назавжди, — буркнула я у відповідь, потираючи зап'ястя та намагаючись привести до ладу сукню. Але, мабуть, мій пан не вловив попереджувальних ноток у моїх словах, бо на прощання поцілував мене в щічку.
— Я повернусь, і ми продовжимо розпочате, — сказав він перед тим, як двері за ним замкнулися, залишивши мене наодинці.
— Так, звісно... — на моєму обличчі з'явився сумний усміх.
---
За кілька годин я вже стояла на вокзалі з квитком у руках. Хоч і з важким серцем, я розпрощалася зі своєю роботою, з пані, що так мене опікала. Я розпрощалася зі спогадами, які зараз, наразі, мене лякали.
Ті почуття, що я відчула — були справжніми, бажаними... і небезпечними. Ніби метелик, що летить на вогонь. Ще трохи — і я могла б згоріти дотла. Тому я втекла з маєтку раніше, ніж повернувся мій пан. Перш ніж він спалив мене цілком...
Почувши гуркіт потяга, що під'їжджає, я здригнулася. Адже мене чекала нова пригода. Якщо це можна було так назвати.
Я підхопила валізу й усміхнулася.
— Що ж, час і мені додому...