Дзвякнув телефон – прийшла смс від Олі:
— Юрію, давайте сьогодні покатаємось містом. Мама в курсі.
У мене радісно забилося серце в передчутті приємного вечора з «моєю» Олею. Я відповів згодою, хоча це, по суті, був прямий наказ.
Оля, як і її мати, і її батько, були моїми роботодавцями, простіше кажучи, господарями. Валерій Іванович, людина в нашому місті не остання, доволі заможний, щоб мати будинок в елітному селищі та пару менших домівок за кордоном. Але, видно, з усіма дружить, тому охорони не потребує. Машину водив сам, любив це діло, а за своїх жінок боїться, враховуючи, скільки відморозків розвелося на дорогах. Тому з обслуги – денна покоївка та я, особистий водій його дружини та доньки.
Мої обов’язки прості – возити Олю, студентку першого курсу, на заняття й назад, та її матір, куди скажуть. Робота, звісно, лакейська, але коли в тридцять з хвостиком вмирає твоя контора, і ти пів року не можеш знайти роботу, то погодишся на будь-яку пропозицію заради грошей.
Треба сказати, що господарі поводилися по-людськи. Не хамили, зі слугами тільки на «ви», у них така мода. Та й Оля не схожа на типового представника золотої молоді — дівчина вся понура, замкнена в собі. За пів року, звісно, траплялося всяке, можливо, я б і пішов, якби не вона, точніше, не наші з нею вечірні прогулянки містом.
Місяці через два після початку роботи я помітив щось дивне в поведінці Олі. Можливо, звернув увагу й раніше, але тоді я надто старанно тримав дистанцію, переймаючись через свою лакейську роботу.
Того вечора я возив її та двох її подружок на виставу модного київського театру — лише один раз, значна подія в культурному житті міста, і все таке. Заумна фігня, на мій погляд, не більше… Коли після вистави розвіз подружок, поїхали додому, в екологічно чистий район, подалі від промислових підприємств, Оля попросила не поспішати. Під’єднала свій телефон до автомагнітоли, запустила ліричну добірку й посунулася за моє крісло. Посунулася й затихла там аж до самого дому. Так і доїхали. Біля дверей попрощалася зі мною, і її голос здався мені дивним.
Поставивши хазяйський Прадо й сівши у свій Акцент, я задумався над незвичною поведінкою доньки хазяїна, адже раніше вона так не робила. Сиділа весь час ззаду ліворуч, іноді перекидалася зі мною фразами або сиділа у телефоні. А тут мовчала, навіть телефон кинула. Тоді я вирішив, що це не просто так, але версій особливо не було.
Недарма це повторилося через три тижні. Вона засиділася у подруги до одинадцятої — чи то вчилися, чи то свої дівочі справи важливі обговорювали. Повіз її додому. Знову та сама історія: телефон, музика й тиша за моєю спиною. Кочу нічним містом, не поспішаючи, як просила, а самого цікавість розбирає — що там ззаду відбувається. Собі всю голову зламав, як дізнатися, поки не допетрав. На одному зі світлофорів примудрився у свій телефон, немов у дзеркало, глянути назад. Побачив небагато: Оля сиділа, забившись у куточок із заплющеними очима. Права рука опущена вниз, губки розкриті, дихання прискорене.
Звісно, промайнула думка — пестить себе. Дуже вже вираз обличчя був характерним. Навіть посміявся з себе, подумав, що це здалося через холостяцьку заклопотаність.
Сміх сміхом, але до наступного разу підготувався. Поліз в Інтернет — виявилося, можна знімати в темряві й на мій телефон, треба лише відповідний додаток встановити. Якість, звісно, відстійна, але буде зрозуміло, що відбувається. Попрактикувався, і одного прекрасного дня сумніви розвіялися: Оля дійсно пестила себе! Сказати, що я був в шоці — це нічого не сказати.
Почав спостерігати й зробив кілька висновків. Іноді вона робила це спонтанно: виникала відповідна обстановка — і Оля забивається в куточок, розстібає джинси й запускає руку в трусики. Але іноді готувалася заздалегідь: вигадувала привід, наприклад, поїхати до подруги на інший кінець міста, а тієї вдома нема, або ще щось у такому дусі. У такі моменти вона одягалася відповідно: коротенька спідничка, панчохи. І на моїх очах розігрувалося ціле видовище.
Влаштувавшись на своєму улюбленому місці, вона витягувала спідничку з-під
попки, іноді знімала й трусики, ховаючи їх у сумку, й завмирала з рукою між ніжок. Правда, боялася більше — часто відкривала очі, споглядаючи через дзеркало заднього виду в мій бік. Проте завжди кінчала, на відміну від першого варіанту.
Коротше, працювати стало цікавіше. Я навіть відчув певний зв’язок із нею, ніби спільну таємницю. Час від часу ловив себе на думці, що з’являлося бажання піклуватися про неї. Тоді й почав називати її про себе «моя Оля». Але одного разу ледь не зіпсував усе.
Черговий раз повіз її до подруги, ніби в кафе посидіти домовилися. Та вже, в кафе! Оля вийшла з дому в плащі, хоча у квітні ще прохолодно для тоненького плащика. Влаштувалася позаду мене, трохи повозилася — зрозуміло, трусики знімала. Таємне позбавлення від трусиків при мені її завжди сильно зводило.
Приїхали, вона удала, що подруга передумала, і ми поїхали назад. Тут я, розпалений своїми думками й щоб випадково не зустрітися з неї поглядом, узяв і відвернув салонне дзеркало. Мій жест не залишився непоміченим. Чесно кажучи, я не дуже ховався — захотілося її спровокувати, дати зрозуміти: «Я все знаю, я за тебе!» Що взяти з заклопотаного чолов'яги? Усі думки, звісно, у відомому місці…
— Юрію, а навіщо ви так зробили? — перелякано випалила вона.
Навіть я у своєму стані відчув, як у салоні миттєво згустилося повітря. Мені б посилатися на світло ззаду, що сліпить чи ще щось вигадати, але звідки розумні думки, якщо член у штанах стоїть кийком?
— Гадав, що так вам буде зручніше, — відповів я, з ходу додавши в голос турботи й розуміння. Що з ідіота взяти?
Ззаду пролунав звук, ніби вона поперхнулася або схлипнула. Я буквально відчув, як Оля напружилася, і вся моя збудженість миттєво зникла. Повітря стало важким, мовчання затягувалося.
— Послухайте... — почав я, але вона мене перебила.
— Ти вважаєш мене дурепою? Смієшся з мене? — її голос тремтів.
Несподіваний перехід на «ти» остаточно протверезив мене. Вимовляючи кожне слово обережно, я відповів, відкинувши дурнуваті формальності:
— Ні, не сміюся. Дурепою не вважаю. Це твоя особиста справа. До того ж, ти ж не дурна, щоб вважати, що я нічого не помічаю... Ти використовувала мене як статиста у своїх пригодах... Але я не ображаюся. Якщо чесно, мені це подобалось. Можеш вважати мене збоченцем, але знайомство з такою дивовижною та цікавою дівчиною я вважаю найкращим, що в мене було з жінками. Вибач, якщо щось не те сказав.
Оля довго мовчала. Я повільно їхав праворуч, із тривогою чекаючи її відповіді. Нарешті вона заговорила, і мені здалося, що з полегшенням:
— Справді?
Я кивнув, відчуваючи її погляд у свою потилицю.
— Не знаю, хто з нас більший збоченець... — пробуркотіла вона.
Я дипломатично промовчав. І тут вона мене здивувала.
— Тобто, ти хочеш сказати, щоб я не робила в машині — ти мені слова не скажеш? — у її голосі промайнули чортенята. — Наприклад, зараз під плащем у мене майже нічого немає.
Я здивувався, як швидко в неї змінився настрій.
— Я здогадуюся. Але не скажу ні слова. Хоча чесно попереджаю — буду у деталях уявляти, що і як ти там робиш, і думки будуть самі що не є... Ти дуже спокуслива дівчина, і, як я вже казав, ситуація цікава.
Загалом, того вечора, не називаючи речей своїми іменами, ми поговорили, а поговоривши — перетворилися на співучасників, об’єднаних приємною таємницею. Почалися наші прогулянки містом. А матері вона брехала, що їй іноді хочеться бездумно покататися, відпочити від навчання і все таке. І найголовніше — я зі статиста перетворився на активного учасника, хоч і роль у мене була своєрідна.
Стемніло. У домовлений час я підігнав машину до парадного входу. Усе було готово: заднє сидіння затягнуто чистим чохлом, тихо співає про кохання Браян Адамс, дзеркало відвернуто...
Оля вискочила з дому в коротенькій шкіряній курточці, тоненькому джемпері та чорних лосинах (схоже, зараз це називають брюками, але для мене лосини — є лосини, такі собі колготки з правом носіння без спідниці).
— А куди ми поїдемо сьогодні? — запитала вона, влаштовуючись ззаду на «своєму» місці.
Під час прогулянок ми спілкувалися на «ти», залишивши формальності для офіційних випадків, що ще більше нас зближувало.
— Спочатку проїдемося центром, а потім вирішимо. Тобі тепло? Можу включити піч.
— Не треба, все ж таки травень, — віджартувалася вона.
Травень не травень, але ввечері було прохолодно. Я зрозумів по голосу, що вона вже збуджена, спиною відчуваючи її близькість. Оля трохи повозилася ззаду.
Ми їхали нічним містом, миготіли кольорові вогні реклам, сигнали світлофорів, жовті ліхтарі, фари машин — усе це створювало в нашому маленькому світі інтимну атмосферу. Я нікуди не поспішав. Ольга мовчала, за вже сталою традицією чекаючи мого ходу. Наближався центральний проспект.
— Чого ти мовчиш? — не витримала вона.
— Гадаю, чи встигла ти зняти штани, чи ні. І чи є на тобі сьогодні трусики?
У такі моменти я шкодував, що не бачу її обличчя. Оля витримала паузу, а потім бешкетно випалила:
— Вони у мене спущені майже до колін, а трусиків немає! — і тут же з турботою додала: — Тобі це подобається?
— Мені подобається возити містом дівчинку з оголеною попкою. Але ще більше сподобалося б возити дівчинку взагалі без штанів.
Вона нічого не відповіла. Але знову заворушилася. Вжикнули блискавки її півчобітків. На переднє сидіння з глухим звуком впали лосини. Оля присунулася до мого плеча ззаду.
— Ось так? — запитала вона збуджено.
— Так, саме так! Ти в чобітках?
— Так.
— Чудово! Мені подобаються голі ніжки в чобітках! Що на тобі залишилося?
— На мені зараз тільки курточка й джемпер. Курточка розстібнута, — додала вона, обдаючи мою шию гарячим диханням.
Мене заворожувала ця гра. Член давно стояв. Я нічого не міг бачити, але моя уява малювала яскраві й спокусливі картини.
— Зніми його! — сказав я хриплим голосом.
— Кого "його"?
— Джемпер. Потім знову куртку надінеш.
Джемпер улігся поверх лосин. Вигляд знятого з неї одягу збуджував мене ще більше, розбурхуючи фантазію.
— У тебе куртка застібнута?
— Ні. Але хочеш, я ще й розпахну її? І буду їхати так? Можу й зняти, — тихо запитала вона, обдаючи моє вухо гарячим подихом.
— Ні, не знімай, вона тобі ще знадобиться.
Я повернув на Залізничну, забудовану переважно офісами. Вночі вулиця спорожніла. У цей час тут майже ніхто не їздив.
— Що тепер? — нетерпляче видихнула Оля.
— Зараз...
Я зупинився біля будівлі Міськгазу, збоку від центрального входу. Яскраво світили ліхтарі, освітлюючи свіжо відремонтований фасад. Нікого навкруги — ні пішоходів, ні машин.
— Позаду нас пішохідний перехід. Біля нього урна, бачиш?
— Так?
— Тримай, — я простягнув Олі згорнену газету. — Вийдеш з машини й викинеш газету в урну, потім повернешся. А я буду стежити за ситуацією.
— У такому вигляді? — у її голосі змішалися захоплення, сором’язливість і передчуття пригоди.
— Так, саме у такому вигляді. Давай! — я оглянувся вперед і назад через бічні дзеркала.
Двері відчинилися. Оля обережно ступила на асфальт, промайнули її стрункі голі ніжки та сідниці. Чомусь пригинаючись, вона метнулася до урни, кинула газету – і не попала. Оля озирнулася. Вулиця залишалася безлюдною. Підбадьорившись, вона повернулася по газету. Різко, але вже не поспішаючи, кинула її в урну й не кваплячись вирушила назад до машини, засунувши руки в кишені й натягуючи коротеньку курточку, щоб прикрити голий лобок. Але видовище все одно було приголомшливе!
Засунувши руку в кишеню, я почав потирати член, не зводячи очей з тоненької напівголої фігурки на вулиці. Збочення історії на
paprikolu.net.ua. На жаль, вона швидко подолала ці нещасні десять метрів і повернулася в машину. Довелося вийняти руку з кишені.
— А що тепер? — її голос тремтів від збудження й бажання.
— Попестити себе! Я хочу, щоб ти кінчила, прямо тут! Оголена, в машині, в центрі міста!
Я поїхав уперед, а вона затихла. До мене долітало лише її прискорене дихання. Незабаром вона здригнулася, почувся глибокий приглушений стогін. Оля завжди кінчала дуже тихо. Я уявив, як зараз опадає на сидіння її напружене тіло...
— А ти коли це вигадав? З газетою? — запитала вона, приводячи себе до ладу, вже по дорозі додому.
— Давненько. Але наважився лише сьогодні, — зізнався я.
Не казати ж їй, усе, що вона витворяла в моїх вечірніх фантазіях після наших прогулянок.
— А що буде наступного разу?
— Ну, наприклад, ти підеш щось купувати в нічному кіоску, а на тобі буде лише короткий светрик, що прикриває дупу лише наполовину... Знаю я тут неподалік такий кіоск на тихій вуличці. Дуже зручне місце.
— Гм, — відповіла вона. — Звучить спокусливо. Може, через три дні ще покатаємось?
— Побачимо, — відповів я, знаючи, що обов’язково покатаємось.
Читайте продовження розповіді тут
