— Марина, де сьогоднішня пошта? Вже дев’ята тридцять! — Микола Костянтинович Сандецький, директор процвітаючої фірми, відпустив кнопку селектора, не почувши, як на іншому кінці пролунав панічний зойк.
У дверях його величезного кабінету з’явилася розпатлана молода дівчина, його нова секретарка.
— Микола Костянтинович,— Марина зам'ялась. — Річ у тім, що я ще не встигла відсортувати пошту. Я… — дівчина розгублено повела очима, на ходу вирішуючи, як виправдатися. — Я шукала договір, який ми обговорювали вчора.
— Що його шукати? Ти вчора пішла з ним з кабінету, — нахмурився Сандецький.
— Я знаю, — забурмотіла Марина. — Я його кудись сунула й не можу знайти, — дівчина майже розплакалася.
Сандецький хотів спалахнути, але не став влаштовувати рознос молодій працівниці — вона виглядала занадто засмученою. Пожалів її. Всього третій місяць працює.
— Якнайшвидше займися поштою, а потім спокійно пошукай, — сказав він. — Не міг же він безслідно зникнути. Сама знаєш, що це за договір. Іди, — він зробив помітку в щотижневику перевірити після обіду, чи знайшлася пропажа.
Через десять хвилин Сандецький нарешті переглядав пошту. На адресу фірми щодня приходило дуже багато листів, і секретарка мала сортувати їх, пересилаючи важливі повідомлення на скриньку директора.
Раптом до кабінету влетіла жінка середніх літ, начальниця відділу. Вона обурено розмахувала кількома зім’ятими аркушами.
— Ось дивіться, Миколо Костянтиновичу, що ледь не викинула прибиральниця, — на стіл директора лягли листи злощасного договору. — Напевно, взяла з вашого столу, прибираючи. Скільки разів їй говорили, щоб сміття викидала тільки з кошиків. Гнати її пора. Добре, що зверху лежали — я й побачила їх яскравий логотип…
Сандецький подивився на зім’яті листи, подумки порахував до десяти, придушуючи гнів на недолугу Марину.
— Ні, Наталіє Олексіївно, прибиральниця не винна. Скоріше за все, у мене зі столу впали. Дякую вам.
Після відходу Наталії Сандецький покликав Марину. Мовчки ткнув їй під ніс зім’ятий договір. Вона радісно притисла пропажу до грудей.
— Все зрозуміло? — суворо спитав він.
Вона полегшено кивнула.
— Сьогодні будеш покарана — двадцять ударів. О п’ятій рівно. Іди, — наказав він і, не глянувши на пригнічену секретарку, занурився в комп’ютер.
П’ятдесятирічний Сандецький, полковник у відставці, не став сидіти вдома на пенсії, а відкрив свою фірму, яка успішно функціонувала. Все було нормально, окрім одного — він довго не міг звикнути до страшенного безладдя цивільних. Якщо решта підлеглих його не дуже хвилювали, він вимагав результату з начальників відділів, а як вони організують роботу — то їхня справа. Але з секретарками він намучився. На губу їх не відправиш, у наряд не поженеш, догани не діють, а вираховувати з невеликої, за мірками всієї фірми, зарплати було шкода, хоча він і платив більше за всіх у місті.
Вирішив проблему оригінальним способом — трохи підняв зарплату й водночас запровадив фізичне покарання для секретарки, обумовивши це спеціальною угодою в контракті. І справа налагодилася. Олена, яка працювала до Марини, отримувала прочухана не частіше одного разу на пів року. На жаль, вона вийшла заміж і поїхала в інше місто до чоловіка. А Марина за ці два місяці один раз уже була покарана. Тепер провинилася знову.
«Нічого, покричить трохи, зате буде уважнішою й відповідальнішою», — вирішив він, відкидаючи думки про те, що сталося, до вечора.
Рівно о п’ятій, Сандецький був педант і не терпів запізнень, до кабінету просочилася похнюплена Марина. Кинувши їй, щоб вона готувалася, він знову втупився в екран, плануючи свій завтрашній день.
За дві хвилини підняв очі. Дівчина продовжувала стояти, як стояла, нервово тереблячи поділ сукні.
— Ну, у чому справа?
— Миколо Костянтиновичу, я сьогодні в сукні, а вона вузька, помнеться, — Марина мало не плакала.
Сандецький зітхнув. Вона мала оголити свою попку до трусиків. А тут бач, проблема — сукня на ній.
— Значить, знімай сукню, — роздратовано сказав він і повернувся до екрана. Кляте дівчисько збило його з думки. Марина зашурхотіла одягом. Незабаром пролунав її голос:
— Я готова, Миколо Костянтиновичу.
Вона роздяглася й стала навколішки на шкіряному дивані, упираючись руками в м’який підлокітник. Сукня з колготками висіли в шафі — Сандецький не любив безладу.
Він зробив останню помітку й утомлено піднявся з крісла. Вже вирушив до шафи по стек для шмагання, та його зупинив стукіт у двері й несміливий голос Коровіна, одного з менеджерів.
— Миколо Костянтиновичу, можна?
Коровін — мямля з пітними руками. Сандецький мало не рявкнув: «Можна Машку за ляжку» в щілину, що з’явилася у дверях. Двері ж не були замкнені!
— Коровін, я тебе викличу за три хвилини, — голосно сказав Сандецький, ледве стримуючись, і гнівно повернувся до згорбленої Марини. — Ти чому двері не зачинила? Забула? Марш до шафи. В куток. Хутко!
У вхідних дверях стояв стелаж із полицями, заставленими презентами від клієнтів та колег, і шафа для одягу. Між ним і іншою стінкою залишався невеликий простір, сантиметрів шістдесят, з оглядовими лючками комунікацій. От туди й стала Марина, обличчям до стіни.
Сандецький не афішував шмагання, щоб не роняти авторитет секретаря директора. Тому під час покарання двері завжди були на замку. А вона забула!
Зустрівши Коровіна посеред кабінету, щоб той не міг побачити роздягнену Марину, Сандецький вислухав його лепетливе прохання про підвищення зарплати.
– Я тебе почув, Вадиме. Завтра ми з твоїм начальником обміркуємо, що можна зробити. А тепер іди, мені ще треба попрацювати, – випровадив він мямлю, вирішивши завтра ж напрягти кадровика з приводу позбавлення фірми від такого працівника.
Зачинивши двері приймальні та кабінету на ключ, сказав:
– Виходь із кутка, забудькувата. Лізь на диван. За те, що забула зачинити двері, отримаєш ще п’ять ударів.
Марина тільки охнула у відповідь.
Взявши до рук шльопалку, підійшов до наляканої дівчини й, вдивившись, остовпів. Відстовбурчену попку Марини ледь-ледь прикривали білі трусики-стрінги. На вузькій смужці тканини, що прикривала щілинку, виділялася мокра пляма.
– Це що таке? – він торкнувся стеком її трусиків.
– Трусики, – запинаючись, відповіла дівчина. – Сукня тонка, я вдягла їх, щоб не виділялися.
– Я тебе не про це питаю… Ну гаразд, можеш не відповідати, – він розмахнувся й завдав несильного удару по худенькій попці. – Раз!
Дівчина здригнулася, ойкнула. Під її ойкання та шипіння Сандецький наніс ще чотири удари поспіль. Зробив паузу. Марина переступила колінами по дивану, відновлюючи попередню позу. Її попка стрімко червоніла. Шльопалка була виготовлена на спеціальне замовлення з товстої буйволової шкіри. Широка, щоб не пошкоджувати шкіру, і пружна, щоб контролювати кожен удар.
— Відпочила? Продовжимо.
Сандецький, мов автомат, наніс ще п’ять ударів дівчині, тепер сильніше. Ойкання перетворилося на приглушені крики, а на десятий удар — у тихий плач.
— Миколо Костянтиновичу, будь ласка! Я більше так не буду. Чесне слово! — схлипуючи, голосила Марина.
— Звісно, не будеш. Отримаєш ще п’ятнадцять, і точно не будеш, — задумливо відповів Сандецький. Йому не давала спокою мокра пляма на її трусиках, що з’явилася після стояння в кутку.
Отже, стоячи в кутку, у трусиках і ліфчику, вона збудилася, і збудилася сильно, раз волога так намочила тканину. Це що ж, замість покарання вона отримує задоволення? Якась маячня…
— Досить скиглити, — своїми голосіннями вона заважала йому розмірковувати. — Сама винна. Треба серйозніше ставитися до своїх службових обов’язків.
Його нотацію перервав дзвінок мобільного. Сандецького викликав дуже важливий клієнт, до того ж, любитель поговорити. Сандецький махнув Марині:
— Це надовго. Встань, постій біля шафи, заодно відпочинеш. І ліфчик поправ, він тобі завеликий, всі груди назовні, — відвернувшись від дівчини, що судомно схопилася за ліфчик, Сандецький натиснув кнопку відповіді:
— Слухаю, Сандецький. Привіт, Кириле, привіт, дорогенький…
Спілкуючись зі співрозмовником, він мимоволі розглядав худеньку покірну Марину, що стояла обличчям до шафи. Його погляд ковзав по вузьких плечах, гостро виступаючих лопатках, вниз по спині, до майже повністю відкритої попки… Промайнула думка — цікаво, що вона зараз відчуває?
Співрозмовник нарешті добрався до суті дзвінка. Він хотів змінити графік платежів, посилаючись на деякі пункти договору. В принципі, Микола не був проти, але хотілося уточнити.
Прикривши рукою мікрофон телефону, він наказав Марині:
— Мухою метнись у приймальню і принеси мені додаток по ТОВ «ВТК». Давай!
Марина зірвалася з місця, промайнувши червоною попкою. Швидко повернулася, тримаючи в руках потрібний документ. Коли вона нахилялася, щоб покласти папір на стіл, перед його очима знову опинилися її маленькі грудки, що випали з вільних жорстких чашечок. Сандецький докірливо подивився на неї. Марина почервоніла і жваво притиснула бюстгальтер рукою.
Кирило продовжував говорити, знову посилаючись на положення договору. От же, зараза! Сидить, мабуть, із помічником, той йому листки перевертає, от і шпарить, як по писаному.
Сандецький знову підняв очі на Марину, затримавши погляд на її трусиках, щільно обтягуючих її голий, добре помітний через тонку тканину лобок. Вона, помітивши його погляд, машинально опустила руку вниз. Сандецький усміхнувся, ще більше її збентеживши.
— Неси сюди весь договір, а то так і будемо бігати за кожним листком.
Цього разу Марина, нахиляючись, тримала бюстгальтер, що викликало нову усмішку директора. Почервонівши мов рак, вона відійшла до шафи.
Нарешті Кирило виговорився і, подякувавши Сандецькому, відключився. З задоволенням, потягнувшись у кріслі, він промовив:
— Уф! Закруглився! Іди на диван, треба й нам із тобою кінчити, — сказав він і тільки побачивши, як почервоніла Марина, зрозумів усю двозначність фрази. Усміхнувся про себе, але виправлятися не став. Нехай розуміє, як хоче. Пружно піднявшись із крісла, підійшов до дівчини, що стояла на дивані. Почервоніння з попки почало сходити, виднілися лише окремі плями.
Він кинув погляд на її трусики. Вони дуже сильно промокли. Сандецький відчув, як напружився його член у штанях. Дивуючись самому собі, він погладив попку стеком і торкнувся жорстким ребром до щілинки, розсовуючи губки під трусиками. Дівчина здригнулася і напружилася. У повислій тягучій тиші було чути її глибоке дихання.
— Знаєш, що ми зробимо, — він поворушив стеком. Оповідання про секс
paprikolu.net.ua. Дівчина знову здригнулася. — Ми відкладемо твоє покарання до завтра, — говорив Сандецький, одночасно легенько ворушачи шльопалку, пестячи вже збуджену щілинку дівчини. — Скажи спасибі Кирилу Сергійовичу. Він врятував тебе сьогодні, позбавивши п’ятнадцяти ударів.
Марина тихенько простогнала, спокусливо вильнув попкою. Микола вчергове усміхнувся.
— А завтра о п’ятій почнемо, точніше, продовжимо. Сподіваюся, ти одягнешся інакше. Зручніше. Штани там, або спідниця, блузка. Надінь інший ліфчик, досить мене бентежити своєю груддю, — він вимовляв слова розмірено, не соромлячись пестити щілинку дівчини короткими рухами ребра шльопалки туди-сюди, від ануса до клітора.
Марина тихенько стогнала, іноді схлипуючи. Часом її напруженим тілом пробігала дрож, часом Сандецькому здавалося, що вона сама притискається щілинкою до стека, щоб посилити відчуття.
— І молись Богу, щоб ніхто не подзвонив зі складними питаннями, бо доведеться тобі знову бігати голяка по офісу, спокушаючи мене прозорими трусиками та голою попкою.
На останніх словах Марина простогнала особливо голосно і, ніби, витягнулася вся. Дзвінко схлипнувши, задрижала всім тілом і згорнулася на дивані, калачиком.
Сандецький навіть на секунду остовпів, не очікуючи таких бурхливих емоцій від її худенького тіла. Марина здригнулася пару разів і завмерла, важко дихаючи. Довго лежала, закривши очі.
Коли вона крізь вії обережно подивилася на директора, той сидів за своїм столом і спокійно робив помітки в щоденнику. Марина встала і попрямувала до шафи, щоб одягтися.
— До побачення, Миколо Костянтиновичу, — боячись озирнутися, попрощалася дівчина, швидко натягуючи сукню.
— До побачення, — відповів він, як завжди стримано, ніби нічого й не було.
Дивно, але зараз вона була вдячна йому за спокій і холоднокровність. Вийшовши з будівлі, вона неспішно пішла вулицею. Їй доведеться вирішити, виходити завтра на роботу чи ніколи більше там не з’являтися…
— Добрий день, Миколо Костянтиновичу, — привіталася з-за свого столу Марина, коли Сандецький наступного ранку увійшов у приймальню. Він здивовано підняв брови: Марина прийшла, вдягнувши вчорашню сукню, і скромно сиділа за столом, опустивши очі. На губах дівчини блукала ледь помітна усмішка.
«Треба буде попросити когось, хоча б Наталю, зателефонувати ввечері о п’ятій п’ятнадцять», — усміхаючись, подумав Сандецький, проходячи до свого кабінету.
